Але нас цікавили не стільки висновки фахівців енциклопедистів, скільки зовсім інше питання. Як фактично новий цвинтар зміг стати пам’яткою ЮНЕСКО, й до того ж, цитуємо - «надбанням світової культури».

 Але про все по порядку. Восени 1914-го був оголошений міжнародний архітектурний конкурс на проект нового кладовища в Еншеде, району на півдні Стокгольма. Конкурс відбувся прозоро і завершився у 191му і був представлений 53 варіантами кладовища. Більшість із них були від шведських архітекторів. Був обраний проект молодих архітекторів так званого руху функціоналізму Гуннара Асплунда і Сигурда Леверенца.

Робота закипіла. Усе розпочалося у 1917 році на території старого кар'єра, зарослого соснами, і тривало близько трьох років. Використання архітекторами природного ландшафту дало змогу їм створити дивовижну атмосферу спокою, що в подальшому мало сильний вплив на проекти кладовищ по всьому світу.

Остання архітектурна робота Гуннара Асплунда, крематорій Лісового з каплицями Віри, Надії і Святого хреста, відкрився незабаром після його смерті вже у 1940 році. А вже 1994-го Скугсчюркогорден було занесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і, хоча тут немає такої кількості відомих поховань, як на Північному цвинтарі Стокгольма Норра Бегравнінгсплатсен, Скугсчюркогорден є великою туристичною визначною пам'яткою. Людей тут сила силенна будь-якого дня. У Павільйоні Таллум відвідувачам пропонується до огляду виставка, присвячена кладовищу, його історії і двом архітекторам, котрі його власне і створили.

Коли ми потрапили до Скугсчюркогордена, то перше, що спало на розум – на прикладі цього кладовища можна розповісти про світову похоронну справу як таку взагалі.

На вході до кладовища розкинувся величний – на десятки гектарів – з любов’ю доглянутий газон, котрий вінчає могутній Хрест. Одразу газони цвинтарів землі Північний Рейн Вестфалія (які здавалися великими) на кордоні Німеччини і Нідерландів скидаються швидше на дитячі майданчики. Всю величність Хреста оцінюєш уже зблизька. Праворуч від нього – дорогий сектор поховань з могутніми місцями і важкими намогильними спорудами. На цих же ділянках і дорогі місця колумбарію з могутніми стінами метрової товщини.

У центрі газону, чи швидше поля для прогулянок, рукотворний насип поверхів у п’ять заввишки. На вершині – рукотворна оаза зі зручними лавочками, питною водою, реліктовими деревами і… вайфаєм. Відпочинь, попий водички, сфотографуй усе згори, відправ електронку тощо.

 

Внизу в центрі газону – місце прощання. Навколо десяток стовпів з освітленням. Зима Швеції як північної країни характерна початком ночі вже пообіді, а тому освітлення стане у пригоді для тих, хто надає перевагу прощанню на свіжому повітрі прощанню у ритуальних залах.

Праворуч сектори поховань так званого економ класу. Це ряди невеличких надгробних пам’ятничків близько 70-90 см заввишки з ідеальним і рівнесеньким газоном навколо. Все як у американських фільмах.

 

Поруч з економ секторами – сектори середнього класу. Вони вирізняються рівнесенькими рядочками майстерно підстрижених кущів, котрі являють собою живі стіни-огорожі. Пам’ятнички тут дещо вищі – 90см -1м. Але не надто.

Нарешті підходимо до крематорію Лісового з його каплицями Віри, Надії і Святого хреста. Ліворуч від них власне сам крематорій, замасковані могутніми деревами в’їзди і входи до нього і… велична зала прощання для цивільних громадських поховань.

 

Зала разів у чотири більша за ті, що нам довелося раніше побачити у Німеччині та Франції. Тисячу осіб вмістить без проблем. Ряди сидінь як у кінотеатрі, попереду вся необхідна атрибутика, стіл, постамент, трибуна, звукова та відео апаратура, сцена, державні прапори тощо.

На особливу увагу заслуговує крита площа перед залами і каплицями. У центрі величний пам’ятник з багатьма скульптурами на біблійний сюжет, присвячений тим, хто вже ніколи не повернеться. Прагматичні шведи вважають, що краще мати одну достойну пам’ятну споруду на всіх, аніж витрачати кошти тисяч сімей на тисячі приватних.

 

Так от, під цим – назвемо його навісом - без проблем розмістяться одразу десять, а то й 15! прощальних процесій. Було все вранці (близько 9-ї год.), перші люди вже збиралися на прощання. Ми поцікавилися у них, навіщо така величезна крита зона. Здивуванню їхньому не було меж. За кілька годин літнє сонце розпочне свою справу, «повідомили» вони, тож усім потрібно буде сховатися. Не пектися ж на сонці!

Одразу пригадав наш столичний крематорій з його палючим сонцем влітку, де просто взагалі ніде сховатися, де наші рідні померлих окрім удару від факту смерті рідної людини і непростих – будемо відверті - обставин прощання у крематорії, зазнають ще й сонячного удару в буквальному сенсі. Правди ніде діти…

До речі, навіс захистить і від дощу, і від хуртовини. І насамкінець про крематорій. Ми не випадково згадали про непримітні і доволі майстерно прикриті зеленню входи і під’їзди до нього. Такого звичного для нас ліфта, що раптово здригається і миттєво мчить донизу, змушуючи впасти в моторошний стан рідних і близьких, у шведів немає. Після прощання всі розходяться, а шлях труни до крематорію – то вже справа рук професіоналів крематорію. Як все відбувається, рідні і близькі не бачать, а відтак не відчувають на собі…

Окремо про каплиці, або швидше про церковні зали прощання Віри, Надії і Святого хреста. Труна заздалегідь встановлюється там, як правило звечора. Транспортування тіла померлого шведи взагалі максимально приховують від очей.

 

Але тут доведеться дещо пояснити. Похоронні процедури у Швеції доволі тривалі. Сам похорон – не дивуйтеся – здійснюється на 21-25 день. Виняток становлять похорони тих релігійних конфесій, де все має відбутися протягом перших кількох днів. Для цього потрібно взяти спеціальний дозвіл у муніципалітеті.

До каплиці прощання люди приходять у призначену годину. Труна вже там, свічки запалені, труна зачинена, по-перше 21-й день, по-друге, кажуть шведи, людину потрібно пам’ятати такою, якою вона була за життя. Для того на стіні поруч зі скульптурами Святих портрет небіжчика. Біля входу до каплиці – священник. Для нас незвичним стало те, що ним виявилася жінка.

 

Кожному, хто прийшов на заупокійну мессу, вручають запрошення. «Зайвий» або чужий до каплиці не потрапить. Список, або перелік запрошених уточнюється заздалегідь з рідними, ними ж і візується. Ніяких тут тобі «сосєдєй» чи просто зівак. Похорон у Швеції – справа сувора і приватна. Щоб не сказати особиста. Жодні умовляння і розповіді про те, що «ми від FIAT-IFTA» не допомогли. Тому довелося по-злодійськи підкрадатися, аби бодай кілька разів клацнути затвором фотоапарата. Але потім негайно прибиратися геть, аби не потрапити до міцних обійм секюріті…

Всередині все в коричневих тонах, розпис стін нагадав наші Лаврські фрески, на стіні поруч із скульптурою Спасителя на хресті портрет жінки, тому стало зрозуміло, чому труна білого кольору, священик і його помічники в урочистому релігійному вбранні в білих накидках. Несанкціонована екскурсія закінчилася так же раптово, як і розпочалася. Брама зачинилася…

Далі наш шлях був до паркової зони. Є тут і таке. Там гуляють літні люди, мами з дитячими колясками, у кінці паркової зони – музейна частина. Так, справді, минуле шведи зберігати вміють. У музеї можна дізнатися про життєвий шлях усіх похованих визначних особистостей минулого.

 

І нарешті переходимо до старої частини кладовища. Поглянувши на дати смерті (20-40-і роки ХХ ст.), стає очевидним, що померлих, як у більшості європейських країн ніхто з часом, даруйте, не викопує… Тож кожен спочиває стільки, скільки служитиме кладовище. Похорону «один на одного» - хай навіть і в урнах знайти не вдалося.

І раптом – що це? Зона відпочинку з фонтанчиками, лавочками, світильниками і альпійськими гірками? Ні – це зона, точніше сектори для поховання урн і… зелені сектори. Жодних місць поховань. Просто газон. А про померлих, похованих в еко урнах та розвіяних по вітру нагадують таблички з іменами. Для цього стоять стовчики 1.5 м заввишки із мармуру і граніту, де ці таблички й розміщено. Місце дуже красиве й затишне. Довкола фонтанчиків і штучних річечок з міні водоспадами сидять літні люди, читаючи пресу чи просто щось пригадуючи…

 

Насамкінець от про що. Про те, яка по всіх ділянках чистота, можна книжки писати. Немає жодної згадки про сміття, не зустрілися й курці. Схоже, що тут навіть запалити цигарку не прийнято. І ще не все, про що варто сказати. На кожному кроці – від «бюджетних» ділянок до VIP-секторів (хоча все відносно) – працюють озеленювачі, поливальники, садівники і просто робітники. Все стрижеться, коситься, поливається, удобрюється… тощо. На всіх форма єдиного зразка, що дещо нагадує військову через захисний колір. На все є кошти, час і найсучасніша спецтехніка. Міні тракторці абсолютно безшумні, маленькі мов дитячі, нікому не заважають, працюють вправно, послідовно і повсякчас.

До зустрічі, Лісове кладовище Стокгольму – Скугсчюркогорден. Є чим пишатися, чому повчитися, і по-людськи й по-доброму позаздрити…

P.S. Довелося бачити Скугсчюркогорден пізно ввечері у поминальний день. Небо палало: сотні тисяч лампадок, фонариків, свічечок тощо. Незабутнє враження.