Стародавній Єгипет

В історії людства дві культури виявили особливо гострий інтерес до смерті і процесу помирання. Це культури єгиптян і тибетців. Вони поділяли глибоку віру у продовження життя після смерті. Тому ритуали поховання в цих культурах дуже детальні, їх дотримувалися особливо старанно. Похоронні ритуали, на їхню думку, допомагали душі померлого як можна легше перейти в новий стан. Викреслювалися складні схеми, в яких відображалися мандри душі.

Після смерті душа людини не вмирає. Згідно з релігійними віруваннями Стародавнього Єгипту померлого чекає воскресіння. Щоб забезпечити померлому нове, вже вічне життя, потрібно зберегти його тіло і забезпечити в могилі всім необхідним, чим він міг користуватися за життя, аби дух міг, повернувшись до тіла, не померти від голоду й спраги. Відтак потрібно забальзамувати тіло, тобто перетворити його на мумію. Якщо ж муміфікація виявиться недосконалою, потрібно створити подобу тіла померлого - його статую. Тому в стародавньому Єгипті митець називався «санх», що означає «той, що творить життя». Відтворюючи образ померлого, він ніби відтворював життя.

В уяві стародавніх єгиптян людина складається з тіла «Хет», душі «Ба», тіні «Хайбет», імені «Рен» і, нарешті, кожна людина має свого невидимого двійника - «Ка». Ка народжується разом із людиною, невідступно слідує за нею всюди, становить невід'ємну частину її особистості.  Ка не вмирає зі смертю людини. Він продовжує жити поруч з тілом людини в місці її поховання, яке тому й називається «будинком Ка». Життя Ка залежить від ступеня збереження тіла і тісно пов'язане з останнім. Тому похоронні обряди виконувалися з особливою ретельністю. Тіло перетворювали на мумію і дбайливо ховали в закритому приміщенні гробниці.  Можливість випадкового руйнування мумії також була передбачена. За таких обставин статуї, що максимально передавали  риси покійного, могли замінити собою мумію і стати місцеперебуванням Ка.

Життя Ка залежало не від однієї лише цілості мумії. Ка міг померти від голоду і спраги: виснажений цим, він міг дійти до того, що харчувався б власними екскрементами і пив би свою сечу. Що ж до їжі, то Ка цілком залежав від добровільних подаянь дітей і нащадків, а похоронні відправи відбувалися лише для нього. Йому призначалася вся нерухомість, яку клали разом з мерцем у могилу.

Поряд з Ка в релігії Стародавнього Єгипту велика увага приділяється душі - Ба. Ба згадується вже в найдавніших написах, але при сучасному стані наших знань ми не можемо точно сказати, якими були на той час уявлення про душу, так як вони рано підпали впливу поглядів про Ка. Спочатку Ба представляли у вигляді птаха, і в цьому бачимо зв'язок з існуванням душі після смерті людини. Очевидно, вона не була пов'язана з могилою і могла вільно піти, піднятися з неї на крилах до небес і жити там серед богів. Ми зустрічаємо іноді Ба в могилі в гостях у мумії. Вона перебуває також і на землі і насолоджується всіма земними блаженствами. У протилежність Ка, душа не обмежена в своїх рухах. За свідченням пірамідних написів, померлий злітає на небо у вигляді птаха. Він приймає іноді також образ коника - єгиптяни вважали коника птахом - і в цьому вигляді сягає неба або мчить туди в клубах диму ладану. Там душа стає Ху - «блискучою» і радіє, перебуваючи в суспільстві богів.

У Стародавньому Єгипті богом-володарем царства мертвих, суддею мертвих був Осіріс. Відповідно до переказів, Осіріс був легендарним царем, чиє правління в Єгипті славилося силою і справедливістю. Одного разу його брат Сет обманом влаштував Осірісу пастку і вбив його. Дружині Осіріса - Ісіді вдалося завагітніти від мертвого Осіріса. Поховавши його тіло, вона побігла в Дельту. Там, сховавшись у заростях папірусу, вона народила сина Гора. Коли Гор виріс, то вирішив помститися за батька.

Спочатку Сету вдалося вирвати у Гора одне око, але боротьба все одно завершилася перемогою Гора. Після своєї перемоги Гор спускається в країну мертвих. Він знаходить Осіріса в заціпенінні і оживляє його. «Осіріс! Дивись! Осіріс! Слухай! Вставай! Живи знову!», - текст з пірамід. Осіріс повертається до життя. Смерть і воскресіння Осіріса стає символом подолання смерті: смерть це не повне зникнення людини, а лише її перевтілення.

Поступово смерть фараона ототожнюється зі смертю Осіріса. З часів Першого періоду Міжцарів'я зображення Осіріса почало зустрічатися на стінах гробниць знаті та в місцях поховання простих Єгиптян. Відбувається свого роду «демократизація» міфу. Відтепер кожен єгиптянин, незалежно від свого соціального стану, уподібнюється до своєї смерті Осірісу і тим самим знаходить воскресіння.

Прадавня Греція

Питання про смерть - одне з вічних питань, що ставить собі людина від часів своєї появи на землі. Питання про смерть, власної смерті або своїх близьких, рано чи пізно ставить собі й кожен з нас. Смерть це та проблема, з якою людина стикається неминуче, будучи істотою тимчасовою. Кожна епоха виробляє своє ставлення до смерті, своє розуміння смерті, знаходить механізми примирення людини з розумінням кінця власного існування.

У Древній Греції одним із способів полегшити людині втрату своїх близьких або усвідомлення близькості власної смерті була міфологія. Вона пояснювала, що буде відбуватися з душею померлого після його смерті. Людина не знає про час смерті, час і місце смерті призначає Мойра - богиня Долі. Після смерті людина вирушає до підземного царства, де правив Бог Гадес (більш відомий під ім'ям Аїд), син всесильного Кроноса і Геї). Він судив душі померлих людей, тобто розпоряджався їхнім життям після смерті. Інший, бог Смерті - Танатос, здійснював смертний вирок Долі і зустрічав душу покійного.

Після смерті душа покійного могла потрапити або до похмурого підземелля Гадеса, або до прекрасних полів Елізіума, на Острови Блаженних, в залежності від характеру земного життя померлого і прихильності до нього богів. Так чи інакше, смерть людини зовсім не означала повного припинення життя. Людина просто змінювала місце свого існування. Душі померлих людей ніде в підземних світах не обтяжені страшними стражданнями. Ось їхні душевні муки: вони сумують за сонцем, тужать за родичами, за рідними місцями.

Антична міфологія - одна з перших сформулювала ідею суду над душею після смерті людини. Душу мертвого в підземному світі чекають троє суддів, про яких згадує і Сократ, - Мінос, Еак та Радаманф. Вони зважують на своєрідних терезах погані й хороші вчинки померлого, котрий постає перед ними, після чого призначають йому місце постійного перебування.

Погляди давньогрецьких філософів на проблему безсмертя душі різняться. Платон вважав, що душа безсмертна тільки завдяки тому, що вона розумна й пов'язана зі світом ідей. Душа за природою своєю відмінна від мінливих і минущих матеріальних речей, перебуваючи поза тілом, вона пізнає в неземному світі ідеї «блага», «краси», «справедливості» тощо. Інакше вона була б не в змозі дізнатися їх риси в земних речах. Душа є життям тіла, його спонукальною причиною, але вона несумісна з тілесною смертю і є безсмертною. Згідно з уявленнями Платона, Бог, створивши «світову душу» і «світове тіло» (космос), створює також і всі окремі душі й співвідносить їх із нерухомими зірками. Кожній душі відповідає своя зірка. Безсмертні душі укладені в смертних тілах, і після смерті тіла душа може повернутися в «обитель співзвучної імені зірки» і отримате там блаженне життя. Щоправда, таке блаженство отримують не всі душі, а лише ті, які гідно поводилися за життя. Інші ж змушені переселятися в нове тіло, наприклад, жіноче (яке гідністю нижче чоловічого, як вважалося в епоху Платона) або у птахів, наземних або водних тварин тощо.

Інший великий філософ - Арістотель, колишній учень Патона, вважав, що душа помирає разом із тілом і ніякого безсмертя душі не існує. Згідно з Арістотелем, душа (ентелехія) - це форма, організуюча і оживляюча матерію, з якої складається особа, тобто те, що надає цілісність організму. Душа також є у рослин і тварин. Душа рослин пов'язана з живленням і розмноженням, душа тварин, крім двох цих функцій, володіє здатністю відчуття і здатністю переміщення в просторі. Душі людини крім цих здібностей притаманна ще й здатність до мислення. Розум - це те, що відрізняє людину від тварин і рослин. Розум - та частина душі, яка не гине разом з тілом, а повертається до своєї першооснови, вищого принципу, згідно з яким створений космос.

Ще один відомий філософ Стародавньої Греції - Демокріт не визнавав безсмертя душі. Він вважав, що не існує нічого крім матеріального світу, який ми сприймаємо через наші органи почуттів. А в цьому світі, на його думку, немає нічого, крім атомів і порожнечі. Як і все інше, душа складається з атомів, і, подібно до всіх інших речей, вона зі смертю тіла розпадається на атоми і перестає існувати. Щоправда, смерть, уявлення Демокріта, все ж таки не абсолютний кінець життя, адже теплота й чутливість, властиві самим дрібним неподільним частинкам. Отже, ці властивості незнищенні, як і атоми. Припиняється існування конкретної індивідуальної душі, але її «безсмертні» атоми можуть увійти до складу нової душі.

Таким чином, незважаючи на всю глибину філософської думки, яка виникла в Давній Греції, гармонійність, естетичність античного світогляду, грецька культура не знайшла якісного способу примирення людини з неминучістю власної смерті. Для стародавнього грека смерть залишалася лякаючою, смерть пов'язувалася із темрявою і жахом переходу через межу, яка відділяла живих від мертвих. Смерть забирає у людини античного світу світло, яке втішає його протягом короткого життя, вона наступає, говорить Катулл, nox perpetua - як вічна ніч, царство сну, від якого ти вже ніколи не прокинешся. Про смерть краще просто не думати. З цієї причини в античній літературі тема помирання практично відсутня. Смерть завжди описується ніби з боку, звідкись здалеку…

В широко відомому грецькому творі Гомера - «Іліаді», досить детально зображується смерть одного з героїв троянської війни Офріонея: Ідоменей спрямовує на нього списа з такою силою, що не рятує навіть мідна броня. «З гуркотом він падає додолу», - ось, по суті, те єдине, що в цьому творі-епосі стосується смерті героя. Ще менше мовиться у Гомера про те, як помирають головні герої «Іліади» - Патрокл і Гектор. Найдокладнішим чином описується все, що відбувається потім із тілами померлих, проте сама смерть залишається за кадром.

 Самобутній Ізраїль

Єврейська культура - одна з найцікавіших культур стародавнього світу. Іудаїзм сформулював етичні цінності та релігійні уявлення, які залишаються актуальними для сучасної людини й понині.

Одним із найважливіших моментів у релігійному житті Ізраїлю була проблема смерті. Стародавні євреї ставилися до смерті реалістично і були здатні примиритися з думкою про припинення індивідуального життя. Смерть людини не означала смерті його душі; після смерті душа потрапляла до царства мертвих - шеол. Сама смерть носить тимчасовий характер, із приходом месії мертві повинні воскреснути,  отримати вічне життя в Царстві Божому, яке має настати приблизно через 700-1000 років після приходу месії.

Сама смерть не була присутня у світі відразу ж після його створення. Смерть прийшла у цей світ разом із гріхопадінням людини. Створивши землю, Бог створив першу людину Адама і Єву, його дружину.  Він поселив їх на Сході в Едемському саду, в раю. Бог наказав людині: «...від усякого дерева в саду ти будеш їсти. А від дерева пізнання добра і зла… не їж від нього, бо в день, в який ти скуштуєш від нього, смертю помреш» (Бут. 2:16-17).

Однак змію вдається спокусити Єву. «Ні, ви не помрете, - каже він їй. - Але знає Бог, що в день, в який ви їстимете, ваші очі розкриються, і ви будете як боги, знаючі добро й зло» (Бут. 3:4-5). Продовження історії добре всі знають: Єва піддається на вмовляння змія, погоджується спробувати плід і дає Адаму спробувати його також. Людина цим самим впадає в «первородний гріх», викликаний власною гординею, прагненням зрівнятися з Богом. За це Бог виганяє Адама і Єву з раю: відтепер людина у поті чола змушена добувати свій хліб. Крім того, так само людина стає смертною. Смерть, таким чином, це неприродне станові світу, це тимчасовий його стан, це свого роду хвороба, якій схильна піддаватися всяка тварюка до суду над людством і настанням Царства Божого.

Природа людини двоїста: з одного боку вона створена за образом і подобою Бога, Бог вдихнув у неї дихання або дух, а з іншого боку, людина створена з пороху і в порох повернеться у фінальній частині свого життя. Переживання власної величі і одночасно власної смертності є одним із напружених і нерозв'язних протиріч, притаманним будь-якій культурі. Біблійні тексти говорять про марність людського існування. Яскравий приклад цього - книга Йова. Довге життя є найбільшим благом для людини. Як і в багатьох традиційних культурах, смерть принизлива: вона зводить людину до стану хробака в могилі або шеолі - темною і страшною місциною в глибині землі. Бог не владний над шеолом, тому що смерть, по суті, заперечення його праці. Тому померлі позбавляються спілкування з Богом, а для віруючих це найсильніше випробування. Але Бог сильніший за смерть. Бог може воскресити людину із мертвих, якщо на це буде Його воля.

Важливе місце в культурі іудаїзму відводиться чеканню воскресіння мертвих після пришестя месії. Згідно з деякими уявленнями, буде два воскресіння: спочатку, після пришестя месії воскреснуть тільки святі й праведники, а перед страшним судом, коли Бог спуститься на Землю, щоб судити людство, воскреснуть всі люди, включаючи і язичників. Це буде друге – вже загальне - воскресіння.

Крім канонічних уявлень, в іудейській культурі існували різні течії, що мали свої уявлення про безсмертя душі та майбутнього загробного життя. Наприклад, партія саддукеїв заперечувала життя душі після смерті та можливість майбутнього воскресіння. У кабалістичній традиції було поширене вчення про переселення душ. У ній мова йшла про те, що душа Адама перейшла в Давіда, а потім «вдихнеться» в Месію, тобто у посланого Богом Спасителя. Мандри душі вибагливі, вона може прийняти тілесну оболонку тварини, перетворитися на листя дерев і навіть каміння...

Таким чином, уявлення про життя душі після смерті в іудейській культурі досить різноманітні. Смерть в іудейській культурі переживається як неминучість для кожної людини, життя дуже коротке, а всі блага, якими користується людина в цьому житті, тимчасові. Загалом, ставлення до смерті досить песимістичне, але, з іншої сторони, завжди є надія на милість Божу, на воскресіння мертвих і вічне життя в майбутньому. Людина ніби живе з надією на подолання смерті, а смерть це виключно тимчасовий стан людської душі.

Середньовічна Європа

Середньовіччя це історична епоха, що настала після падіння Римської імперії і тривала до початку XV-го століття. Середньовіччя це особливий тип культури, який визначив усі сфери життя людей: від релігійної аж до побутової.

Однією із головних характеристик Середньовіччя є теоцентризм - розуміння Бога як джерела будь-якого блага. При цьому людська діяльність не є самоцінною, не є й самодостатньою, а цілком залежить від Бога. Релігійні норми покликані врегулювати всі сторони людської діяльності, вони були визначальними для літератури і мистецтва того часу. Тим більше, і смерть усвідомлювалася через систему християнських цінностей. Можна сказати, що Середньовіччя - це одна з небагатьох історичних епох, коли людина знайшла спосіб примірятися з тим, що вона смертна, коли смерть сприймалася як щось природне, а не як ідея, існуюча на периферії культур.

Уявлення про те, чому людина смертна, про посмертне існування душі, були християнськими, біблійними. Людина стає смертною в результаті гріхопадіння: скуштувавши плід з древа пізнання добра й зла, Адам і Єва стали доступними для зла,  ніби прийняли його всередину себе, а зло стало частиною внутрішнього укладу людини. Зло - це віддаленість людини від Бога, коли людина творить зло вона знаходиться не з Богом, а діє сама по собі. В результаті первородного гріха людина відпала від Бога, а через це позбулася божественної благодаті. В раю, згідно з вченням святих отців, Адам і Єва постійно підтримувалися божественною благодаттю, а тому були безсмертні. Втративши благодать в результаті свого падіння людина стає смертною.

В той же час смерть розумілася як тимчасовий стан людини. Після кінця світу, воскресіння мертвих і Страшного суду праведники здобудуть вічне життя в раю, де не буде скорбот і хвороб, які людина змушена терпіти впродовж життя на землі. Надія на вічне життя й вічне блаженство, з одного боку є підставою морального вибору, а з іншого боку, розрадою для людини, що стоїть перед обличчям смерті. Адже смерть носить тільки тимчасовий характер: вмирає тільки тіло, а душа – безсмертна!

У середньовічному епосі «Пісня про Роланда» Роланд приймає свою смерть під час битви з легкістю і дитячою довірливістю. Він помирає не як лицар, котрий нещадно вбивав своїх ворогів у бою, але як дитина, з плачем і молитвою, згадуючи про своїх близьких і про свою батьківщину. Смерть для нього – не невідомість і темрява, а навпаки, дотик до вічного світла, зустріч із Богом.

Характерно, що в Середньовіччі дітей з ранніх років привчали до думки про смерть, на відміну від наступних епох, коли тема смерті стала однією з найменш обговорюваних, практично маргінальною. Так, вмираючий збирає біля себе своїх рідних, родичів, не виключаючи й дітей, щоб попрощатися з ними. Дитину не убезпечують від смерті, а навпаки, привчають до думки про неї.

Іншою стороною такого ставлення до смерті стало чітке розділення світу живих і світу мертвих. Мертві тепер не можуть проникнути у світ живих, світ мертвих виявляється самодостатнім, замкнутим, недоступним для живих. Матеріальним свідченням цього стало те, що кладовища почали будувати за межами середньовічних міст.

У ранньому та пізньому Середньовіччі людина по-різному ставився до тих речей, які належали йому за життя. У ранньому Середньовіччі лицар помирав як біблійний Лазар, в простоті й злиднях. У пізньому Середньовіччі, навпаки, людина стає дуже прив'язаною до матеріального, до накопиченого за життя багатства. Вмираючи, вона хоче його бачити біля себе, ніби сподіваючись забрати його з собою в могилу. На одній із картин Ієроніма Босха диявол з трудом вносить на ліжко важко хворого полотняний мішок із золотими монетами, спокушаючи його. Тепер хворий навіть у момент своєї смерті перебуває при своєму багатстві.

Середньовічна культура - культура християнська, практично позбавлена світського початку. Усі сторони людського життя були пройняті релігійністю. Однак середньовічна культура увібрала в себе деякі елементи існуючих до неї язичницьких культур, які були глибоко вкорінені в людській свідомості. Так і в середньовічному ставлення до смерті можна простежити переплетення християнських та язичницьких уявлень.

Язичницькі уявлення виражаються у спробах передбачити смерть, відстрочити її настання або запобігти їй, наслати смерть на свого ворога. Це елементи патріархальної аграрної культури, що продовжували існувати в епоху Середньовіччя, дуже тісно переплітаючись із християнськими цінностями та уявленнями. Наприклад, у Німеччині вважалося, що тінь людини без голови на стіні сповіщала про близьку смерть когось із близьких. У Шотландії попередженням про швидку смерть були сни, в яких той хто спить бачив поховання ще живої людини. В Ірландії вірили, що дух Фетч є родичем людини, якій незабаром судилося померти, приймаючи його вигляд, а в самого помираючого інший дух - Бінсад - за дві ночі до смерті попереджає тужливою піснею.

В Європі велике поширення одержали ворожіння про настання смерті. Вважалося, що смерть віщують певні обриси крапель воску, кинутих у холодну воду. У провінції Бретаніь з тією ж метою кидали у фонтан шматки хліба з маслом. У Мадені ворожили на кришталиках льоду.

Слов’янські корені

Проблема смерті і безсмертя є однією з центральних тем для всіх східнослов’янських культур. Осмислення проблеми смерті й безсмертя своєрідне й надто відрізняється від західного. В цьому осмисленні виявляється самобутність культури Русі, воно складалося під впливом Візантії та її культурних і релігійних цінностей.

Розглядаючи проблему смерті в цьому контексті, торкнемося трьох аспектів: образ смерті у російському фольклорі, у російській літературі та філософії.

У фольклорі, який був витіснений християнством на периферію суспільної свідомості, але не втратив свого значення, існували уявлення про світ померлих, подібний до цього. Небіжчики здатні втручатися у життя живих. Так як і люди, вони діляться на поганих і хороших. Їхній характер залежить від того, якою була їхня смерть…

Проблема смерті в літературі розглянута чи не з тим же ступенем глибини й всебічності, як і в філософії. Вона стала однією з центральних тем літератури. У творчості Олександра Пушкіна вперше зникає заборона на дослідження проблеми смерті та безсмертя. Пушкін не відвертався від трагічності зображуваної смерті, але його ставлення до смерті естетичне, а тому внутрішньо гармонійне, позбавлене безвихідного жаху. Пушкін зобразив смерть як загадку в галереї загадок буття.

Тема смерті у творчості Лермонтова розуміється як свого роду противага стражданню, розчаруванню, душевній порожнечі та нудьзі. Це позбавлення від життєвих мук. Але разом з цим людина, переступивши через поріг смерті, перестає відчувати. Вона не тільки перестає страждати, але й втрачає здатність любити, бути щасливою. Перед людиною постає проблема вибору. Або припинення страждання, відмова від життя, або перенесення мук життя. Лермонтов за вихід ніколи не сприймає і не пропонує добровільного відходу з життя, самогубства.  Вирішення цієї дилеми скоріше залежить не від людини, але від вищих сил, які над людиною владні - від долі чи від Бога. Дуже часто одним із способів вирішення цієї дилеми стає дуель.

На Гоголя культура вичерпала позитивні намагання зрозуміти смерть. Усвідомлення смерті у Гоголя пов'язане з потойбічним світом: смерть це свого роду точка перетину цього світу й світу іншого. Автор зображує ці світи одночасно, вони для нього нероздільні.

Тема смерті у творчості Льва Миколайовича Толстого пов'язана з проблемою сенсу життя. Небажання людини жити далі пов'язане з втратою смислу життя. Через схожі релігійно-філософські шукання пройшов і сам Лев Миколайович («Сповідь»). В оповіданні «Три смерті» описується смерть заможної молодої панянки, старого селянина і дерева, в яке влучила блискавка. Спочатку описується смерть молодої жінки від сухот: вона ніяк не може примиритися із неминучістю власної смерті, до кінця не вірить у те, що відбувається. Під час соборування вона залишається внутрішньо чужою події, для неї сильніше власне небажання розлучатися з життям, що для неї тільки розпочалося, аніж релігійне переживання майбутньої зустрічі з Богом. Далі Толстой описує смерть селянина, який помирає тихо й непомітно. Це ніби примирення з усіма. Його смерть схожа на смерть дерева - вона підкоряється тим же природним закономірностям. Відтак вона також природна. Толстой в цьому оповіданні хотів показати ось що: якщо людина знає, задля чого вона живе, то вона приймає смерть менш трагічно, для неї це природне завершення життя. Страх перед смертю пов'язаний з відсутністю сенсу життя.

Тема смерті у літературі ХХ-го століття представлена у творчості Андрія Платонова. Для нього смерть це випробування, з яким людина стикається. Можлива перемога над смертю, якщо людина вмирає з усвідомленням власної потрібності існування. («Одухотворені люди»).

У творчості О. І. Солженіцина смерть розуміється як щось буденне, що відбуваються щодня (в Гулагу смерть однієї людини це статистика); в той же час смерть це ніби переривання природного ходу подій, з нею людина не може примиритися, смерть для нього завжди таємниця. Герой роману «Архіпелаг ГУЛАГ» Нєжин розмірковує про смерть у дусі епікурейства, для нього ці міркування - один із способів примирення зі смертю: смерть схожа на сон, після смерті людина перестає існувати. Смерть не страшна, тому що після смерті немає нічого. Людину мучить тільки страх смерті, але це забобон…

В кінці ХХ-го століття інтерес до проблем смерті і безсмертя не дуже великий, однак цієї проблеми в своїй творчості торкаються деякі автори.

Розуміння проблеми смерті та безсмертя в східнослов’янській філософії дуже відрізняється від постановки і вирішення цієї проблеми у західному мисленні. Найбільшою мірою тема смерті розглянута у творчості А. Хомякова, Вл. Соловйова, Н. Федорова. Ідея смерті в філософії пов'язана з ідеєю істинної життя та ідеєю спасіння. За Хомяковим справжнє життя це життя духовне. Людина може духовно померти раніше фізичної смерті. Смерть душі набагато страшніша смерті тіла. Особливе місце у розгляді проблеми смерті відіграла ідея Богоспокути. Після розіп'яття і воскресіння Ісуса Христа для віруючої людини стала можливою перемога над смертю. Згідно Вл. Соловйова перемога людини над смертю, його прагнення жити правдивим життям нездійсненні в рамках одиничного існування. Для цього необхідна єдність зусиль людини і суспільства.

На відміну від Хомякова і Вл. Соловйова, Федоров вважає, що подолання смерті не в зусиллі людського духу, а волі. Людина, розширюючи межі наукового знання, здатна винайти засіб подолання смерті, отримати безсмертя. Набуття безсмертя залежить від прогресу наукового знання.

Можна сказати, що в російській культурі переважає християнське розуміння смерті. Смерть обгрунтована в творінні, вона з'являється внаслідок первородного гріха. Це один із способів примирення зі смертю. Смерть може бути двох видів - смерть духовна і фізична. Для нашої культури характерний страх перед смертю духовною, саме тоді відбувається зникнення людини. Смерть фізична не сприймається як смерть душі, але як переселення її в загробний світ в очікуванні страшного суду та воскресіння мертвих. А після цього завжди залишається надія на вічне життя у Царстві Небесному.

P.S.  Від найдавніших часів смерть притягувала до себе думки й погляди всіх народів. Когось заворожувала і наповнювала сакральним благоговінням, інших - жахала та приводила у відчай. Інших смерть переповнювала чуттєвим плачем і, в той же час, релігійної радістю. Смерть завжди посідала значне становище в культурах багатьох давніх народів: Єгипту, Месопотамії, Древнього Ізраїлю, античної Греції, Риму, Скандинавії. Стародавні слов’янські народи не були винятком: по всій території СНД розкидано безліч первісних конструкцій, що нагадують надгробні плити й просто могили. Що вже казати про український заповідник «Кам’яна могила», якому понад 7 тисяч літ. Філософія Середньовіччя мала свій, особливий погляд на смерть. Часи змінюються, змінюються і культури. А проблема смерті так і залишається до кінця невирішеною. Кожна культура в будь-яку епоху змушена була шукати своє пояснення феномену смерті, шукати відповідь на питання «навіщо ми живемо?», «чому помираємо?». Незалежно від культури й часу, всі ми, від першої людини до новонародженої рівні перед лицем смерті....