Безперечно, живі не в змозі зберегти прах усіх пращурів, безсмертні душі яких назавжди переселилися до потойбічного світу. Але завдання це таки постає перед людством. Важко навіть уявити що б було, якби вціліли всі або бодай більшість поховань від часів виникнення сучасної цивілізації. Земля була б вочевидь схожою на один величезний цвинтар…

Причому чимало могил виявилися б багатоярусними. Ось тоді б кожен дізнався, що таке пекло земне.

Крутиться невблаганно колесо часу. Постійно з'являються свіжі поховання, і так само безперервно в усьому світі попередні зникають. На жаль, обидва процеси неминучі, об'єктивні і взаємопов'язані. Очевидно, що й могили мають певний термін життя. Про надгробки й похованнях турбуються головним чином рідні, тобто нащадки померлих. Культові заклади зрідка і за окрему винагороду погоджувалися піклуватися про деякі могили. Разом з тим, усім, хто свого часу сповна віддячив ту чи іншу обитель за право здобути в ній вічний сон і незабутню пам'ять, здавалося б, розраховував, що його прах там ніколи не потривожать.

Та врешті-решт виявлялося, що, скільки б не давали грошей за упокоєння і поминки, наслідок все одно один - гинуть як плоть, так і меморіальні знаки. Мабуть, немає сенсу, пише дослідник СвятоДонського монастиря Анатолій Нальотов, довго ворушити стародавні часи, щоб чіткіше зрозуміти сутність процесів минулого. Простіше спочатку побіжно ознайомитися з поточними подіями в стінах Донського монастиря і поглянути на сьогоднішній стан його некрополя. Адже не лише історія вчить, як вірно розбиратися в цьому, спрогнозувати прийдешнє, але й нинішні дні сприяють більш глибокому проникненню в минуле.

Реальність така: старовинне кладовище в запустінні. Не проводиться навіть елементарне прибирання цвинтаря. Цнотливість рясного снігового покрову на могилах і доріжках не страждає взимку. Таке ж становище і в інші сезони року.

Відшукати поховання певної людини вкрай важко в нетрях цього меморіалу. Перманентно якісь поховання взагалі зникають в нікуди. Давним-давно загубилися точки спочинку майора О. І. Дурново та архієпископа Тверського і Кашинського Калліста в маленьких межах старого собору. Архієрей, мабуть, виявився першим із ієрархів російської православної церкви, котрий побажав знайти могилу в обителі. Забули і спочилого від 4 грудня 1698 року в трапезній колишнього собору свого намісника ієромонаха Арсенія. Надто недовго пам'ятали в монастирі й про Григорія Филимоновича Дубняцького як і його по-справжньому царський внесок. Інакше місце поховання благодійника не було б призабуте й призакинуте невдовзі після кончини. Співочий диякон царівни Катерини Олексіївни в 1694 році віддав обителі двір, роком раніше куплений ним за 1800 рублів. Зіставимо оприлюднену суму з 20 рублями річного окладу настоятеля цього монастиря в ті часи і з 1 рублем - лікарняного старця. Заплатив він за садибу як на той час нечувану суму, тому що в ній були кам'яні хороми і дерев'яні будови. Так і земельний наділ, що розміщувався біля Кремля, поблизу Мойсеєвської богодільні, коштував чимало. Призначалися володіння для двору монастиря, так як колишній готель у Кремлі, що належав обителі, конфіскував ще Петро I. За величезний внесок професійний співак переродився на схимонаха Гавриїла. Менше двох з половиною місяців він провів серед братії Донського монастиря і навесні того ж року випустив дух. Відповідно до заповіту чорноризця поховали в обителі, де зобов'язані були щодня й вічно поминати його разом із батьками. Спочатку так і відбувалося. А ось у переліку похованих у монастирі кінця XVIII століття отець Гавриїл Дубняцький вже й не згадується. Про співочого диякона жодним словом не обмовився і допитливий дослідник історії Донської обителі І. Є. Забєлін. Природно, не значиться він і в «Московському некрополі». При підготовці путівника пам'ятками Москви в 90-х роках XVIII століття не вдалося повністю прочитати епітафію на білокам'яному саркофагу над могилою Арчила ІІ. До речі, єдиного нехай із далеких сіл і втікача,  котрий здобув спокій під покровом Донської богоматері. Про його доньку Дарію Арчиловну взагалі забули.

Очевидно, стерся й текст на меморіальному символі архимандрита Лаврентія Габашвілі, під час управління якого монастир цей збагатився одразу Тихвінською та
Євфиміївською церквами.

У малому соборі загубилося місце поховання графині Є. М. Румянцевої-Задунайскої - доньки генерал-фельдмаршала М. М. Голіцина, дружини генерал-фельдмаршала П. А. Румянцева-Задунайського, тітки подружжя генералісимуса Суворова О. В., матері великого дипломата і засновника відомого музею Н. П. Румянцева. Хоча й вона, і її рідня не обходили монастир своїми милостями.

Набагато гірше виглядає цвинтар під відкритим небом. Досить почитати будь-який опис поховань в Донській обителі - і всюди рясніють записи на кшталт: «стара Могила (нова), без пам'ятника», «текст на пам'ятнику розібрати не можна повністю (або частково)».

Автор путівника кінця XVIII століття зареєстрував імена 522 людей, похованих на той час у Донській обителі, а укладачі «Московського некрополя» не зуміли виявити 329 із них, або понад 63 відсотки від їхньої колишньої чисельності. Можливо, і в нових підрахунках втрат за століття з гаком можуть виявитися неточності, і не всі невиявлені могили впродовж вказаного терміну загинули. Це підтверджують старі, майже розвалені, порослі мохом і землею надгробки, на яких вже неможливо зрозуміти епітафій. Але і при обліку коефіцієнта неминучої похибки загальна картина втрат, нехтування некрополя не зміниться.

Можна обґрунтовано стверджувати, що таке ставлення до останків осіб, котрі щедро оплатили право переселення душі до іншого світу, було звичайною, систематичною нормою, і не лише в цій обителі. Навіть поховання предків імператорського дому Романових у родовій усипальниці в московському Новоспасському монастирі були недоглянутими, напівзабутими, а деякі пам'ятні знаки навіть давно втрачені.

Ніхто з укладачів довідників по некрополях і дослідників минулого Донського монастиря не повідомив про поховання в ньому стольника П. К. Розинкіна. Хоча племінник дружини думного диякона Я. А. Кирилова непогано віддячив обителі за постриг і можливість своїм тлінним останкам лежати в благодатних умовах. Про упокій заможного двадцятидворічного ченця з жовтня 1698 року свідчить розбірливий напис на кам'яній плиті в прибудові теплої церкви. Залишається гадати, що настінну дошку з епітафією постійно чимось щільно загороджували, і текст нікому не вдавалося прочитати…

У всіх місць поховань біда одна - вони не безрозмірні. Резерви вільних площ під могили досить швидко вичерпуються. Донська обитель до початку XX століття залишалася в кордонах кінця XVII століття, а потік небіжчиків до його території більшав щорічно. От і доводилося владі монастиря вишукувати можливості для нових поховань. Одним ущільненням могил справа не могла обійтися. Головними способами вирішення проблеми виявилися ліквідація колишніх поховань і перепродаж ділянок задля нових могил. Нещодавно під час реставрації пам'яток з-під них разом із грунтом виймали осколки старих надгробків. Варто нагадати: підтриманням цього різновиду культурної спадщини в належному порядку в світські атеїстичні часи активно переймалися і безбожний уряд, і громадські об'єднання.

До початку XX століття в монастирі вже не було жодної можливості знаходити майданчики під широкомасштабні поховання. Тоді господарський двір обителі, що розташовувався біля південного прясла огорожі, держава прирізала до основної території цілеспрямовано саме для некрополя. Стайню і корівник перевели в інше місце, після чого на добре удобреному грунті зі схвалення уряду взялися до зведення цвинтарної церкви. До епохальних перетворень після Жовтневого перевороту 1917 року встигли освятити лише два приділи - в ім'я Анни Кашинської та Серафима Саровського.

Цікаво буде зазначити, що в храмі могили задля реалізації влаштовані в декілька поверхів. Площа монастиря стала чітко ділитися на дві рівні частини - давню і прирощену. Загальна територія обителі нині приблизно 15 га. Давня проблема з повторною реалізацією землі під упокоєння не обійшла всіх похованих останків у лікарняній церкви до її реконструкції в кінці XVIII століття. Для з'ясування причин загибелі поховань в Євфимієвському храмі та інших куточках монастиря - дуже показовий приклад «видавлювання» поховань. Евфиміївська церква була споруджена на початку XVIII століття, фундаментально перепланована на зорі наступного, XIX сторіччя. Тоді ж храм назвали Михайлівським і до нього покласти «нових» мерців - Голіциних. Тим самим «занурюючи» в небуття попередні поховання і спогади про російською воїна Юхима Івановича Дурново як і його батьків. Подружжя Дурнових, можливо й не надто багаті, але інвестували в будівництво церкви в пам'ять про свого сина і назвали її на честь його духовного заступника Єфимія Великого і як місце для поховань. Але прийшли інші вкладники - могутні, з тугими гаманцями. На догоду їм храм перебудували, переінакшили найменування, і… розорили колишні могили.

Донський монастир перервав богослужіння в 20-ті роки минулого століття. На його первісній частині відкрили Антирелігійний музей мистецтв, а на додачу влаштували крематорій. Під перше пристосували недобудовану цвинтарну церкву. Після її перебудови виникло відповідним чином своєрідне використання будівлі в стилі конструктивізму, що стало витвором архітектури радянської епохи. Здавалося б, сумний профіль функціонування такого закладу повинен трепетно шануватися багатьма поколіннями і охоронятися державою. Бо електропечі поглинули плоть сотень тисяч людей, в числі яких чимало осіб, що залишили незгладимий слід у долі Вітчизни: Герої Радянського Союзу і Соціалістичної праці, державні та військові діячі, вчені і космонавти, господарські керівники і передовики виробництва, письменники та артисти. Прах сотень кремованих десятиліттями перебував у колумбарії цього ж приміщення. Серед інших там неабияка кількість бійців видимого і невидимого фронтів.

Теперішні власники Росії всюди ввели свої порядки. Під гімни набуття колишньої духовності, моральності, патріотизму і ще, і ще чогось швиденько розкурочили найстаріший у країні крематорій. Потім взялися за переробку – своєрідн - витворів архітектури.

Синхронно з цим почали безсоромно, методично викурювати з ніш у стінах урни разом з попелом похованих там осіб. Тепер, завдяки вмілим маніпуляціям доморощених диригентів  усіх державних перетворень, імена найдостойніших синів Вітчизни густо поросли бур'янами забуття. Та й навіщо вони сьогоднішнім господарям стольного граду і всієї Росії. Бюрократи всіх рангів свідомо, нерідко старанно допомагали і зараз сприяють ліквідації старих поховань.

Ще Петро I наказував утилізувати кам'яні надгробки (дерев'яні самі швидко рушилися), безгосподарні і ті, що перешкоджали благоустрою Москви. Природно, при цьому втрачалися й поховання. Так як нерідко землю розчищали для прийому нових грошових небіжчиків на вже обжиті місця, то, зрозуміло, автори різних публікацій вже давно фіксували такі явища і через це били на сполох.

Для бого і «чадолюбивих» подвижників церкви побутові позиви переважають височкі, небесні, моральноетичні. Матеріальна зацікавленість - основа всіх неподобств, зловживань, злочинів, що завжди коїлися і тим більше зараз відбуваються на кладовищах. Поклоніння гаманцю все частіше пересилює благі заповіді Христа.

Поступове знищення могил навіть дуже відомих особистостей, забуття заслуг небіжчиків, а отже, і нашого минулого, мабуть, навіть більш цинічне, аніж відкрите скасування кладовищ, викликане ідейнополітичними або соціально-економічними обставинами.

Гірка правда полягає у тому, що специфічне матеріальнодуховне надбання минулого - могили предків - завжди мало кого цікавили і хвилювало. Живим не до мертвих.