Цвинтар Святого Йоганна розділений на три частини:

- колишнє кладовище старовинного села св. Йоганна. Кладовище св. Йоганна стало вважатися місцевим вже в X столітті. Поселення св. Йоганна було вільної провінцією до 1875 року, потім його приписали до Нюрнберга;

- кладовище для прокажених за церквою;

- з 1518 року кладовище померлих від чуми.

Тоді додалася ще територія колишнього полігону: це «нове кладовище». Нагадаємо, що до 1846 року Нюрнберг був містом-фортецею. Для ефективної оборони міста вільною залишили територію від кладовища св. Йоганна до міської стіни Нюрнберга, включаючи частину полігону.

Територія військових дій і стрілецькі укріплення простягалися в той час від нинішніх «зіркових редутів» до так званих «ведмежих бастіонів» вздовж Пегніца (Pegniz). Аркади помітно розширили цвинтарну територію. Для багатих сімей (патриціїв) могили влаштовувалися у стінах і підлогах оборонних споруд.

У південно-східній частині кладовища під дахом знаходиться ще одна шахта. Там, на глибині 5 метрів можна знайти хід, що веде до колишнього будиночка стрільців, тепер будинку пастора. Під час другої світової війни вояки використовували цей підземний хід як бункер. Тоді він розташовувався на території полігону. Там також зберігали порох, захищаючи його від вогкості. Шахта була вперше прокладена у XVIII столітті.

Кладовищем тягнеться велика і незвичайна дорога. Це колишня стіна між кладовищем і полігоном. Перед стіною і сьогоднішньої дорогою саме й проходить старе кладовище, яке вважалося в ті часи новим.

У 1866 році в битві при Сольферіно (Solferino) на озері Гарда (Gardasee) стало очевидно, що напад в бою тактично ефективніший бою у захисті. Саме тому в Нюрнберзі відмовилися від оборонних боїв. З тих пір поселення святого Йоганна зростало і розвивалось як місто-сад для багатіїв. Тоді ж з'явилися і сади Гесперід.

Цвинтар Святого Йоганна став першим за значимістю кладовищем, після того, як заборонили ховати у Сент Лоренці (St. Lorenz) та Сент Себальде (St. Sebald). У ті часи лютувала чума. Мешканці не хотіли, щоб тіла заражених людей перебували в межах міських стін. Так за межею міста з'явилися кладовища для заражених чумою: кладовища Йоганна і Рохуса.

У центрі перед капелою Йоганна стоять занедбані ворота. Вони раніше служили місцем входу до місцевого сільського кладовища.

У східній частині кладовища була побудована дорога страждань» до церкви святого Себальда (Sebaldungskirche). Тут простежується уявний духовний зв'язок з Via Dolorosa (дорогою скорботи). Щоб точно знати відстань до Єрусалиму, туди спеціально посилали гінця-пілігрима, котрий вимірював відстань, яку пройшов Ісус перед розп'яттям, для того щоб точно знати, в якому стані він, знесилений, впав перший раз і в якому вдруге...

Виміряні ділянки шляху багато разів корегувалися, так як невисокий чоловік робив маленькі кроки порівняно з високим, і точно не було відомо, якої статури був Ісус і які за розміром були його кроки. Воістину, це були найважливіші віхи на шляху до духовності!

Цвинтар Святого Йоганна ще називають рожевим кладовищем, так як там нині повсюди цвітуть рожеві кущі. Квіти й прикраси на могилах з'явилися тільки з 1900 року, до цього на кладовищі можна було побачити тільки голе каміння та зрідка інкрустації.

У Нюрнберзі вирішили, що в смерті всі люди рівні, незалежно від їхнього соціального пстановища та розміру стану. Тому могили розмістили симетрично щодо осі зі сходу на захід. Для оформлення могил дозволялося використовувати тільки «священний камінь - піщаник. Хто купує могилу, той повинен придбати відповідний камінь. Якщо камінь зруйнувався, новий камінь повинен бути тієї ж породи.

Таким чином, дійшло до того, що майже вся східна частина кладовища була всіяна однаковими надгробками. Хіба де-небудь на сході можна було зустріти такий шаблонний підхід?

Західна частина оформлена більш мальовничо. Тут можна побачити не тільки надгробні камені, але й цілі пам'ятники.

Кругла капела св. Штефана (пізніше - капела Взуттярів) вперше документально згадується у 1395 році. На ній розміщена табличка, яка інформує про те, якими повинні бути розміри надгробків: «Надгробок має бути розміром 3*6 розміру черевика нюрнберзького робітника» (приблизно 30*160 см). Оскільки по висоті надгробків не було ніяких вказівок, багаті люди використовували цю можливість і знайшли спосіб підкреслити свою значимість високими спорудами у стилі барокко. Такі надгробки були дещо вищими за інших і відрізнялися більш детальним виготовленням.

Капела Штефана була спочатку капелою Чуми. Родичі безіменних і незліченних жертв епідемії обрали її місцем поминання померлих рідних. Коли епідемія залишилася позаду, капелу викупила родина Хольцшуер (Holzschuher) для сімейного склепу. Адміністрація Нюрнберга вчинила абсолютно правильно, так як тепер було кому дбати про реставрацію і утримання капели. Сім'я Хольцшуер тримала підприємство з вивезення сміття. У середні століття на цьому теж можна було добре заробляти. На їхньому родинному гербі над входом до капели зображений дерев'яний черевик. Такі черевики були 40 см у висоту і їх носили сміттярі, аби не сильно забруднюватися під час ходіння болотом.

У капелі встановлена скульптура, що зображає поховання Ісуса Христа - робота Ханса Крафта (Hans Krafft). Особливу увагу до цієї роботи приваблює ретельно виготовлене й чітко вирізане обличчя Спасителя поруч із грубо видовбаними особами учнів.

У Нюрнберзі підмайстрам не дозволялося одружуватися, тільки майстру. В інших містах імперії також були схожі розпорядки! Якщо помирав самотній підмайстер, то ховав його, як правило, майстер. На цих могилах ви не знайдете імені, тільки заводський знак. За кожним цехом була закріплена могила, яку фінансував майстер.

Часто на старих надгробках можна знайти нові епітафії (еpitaph - грец. траурна табличка), на бічний або лицьовій стороні. Бронзові таблички з легованої сталі, міді, цинку і, частково, марганцю. Пан Бургшмід (Burgschmied) був відомим в Нюрнберзі ливарником бронзи. Тому на його честь названа одна з вулиць міста.

Кожне надгробок має свій номер. Нумерація тепер розташовується досить хаотично внаслідок розширення і забудови кладовища.

Один час було заборонено встановлювати на могилах фундамент, тому камені просідали.

По основі могили можна було зрозуміти, це звичайна могила, чи склеп. Склепи, що розташовувалися під могильними плитами, могли вміщати до 16 трун!

Сьогодні старе кладовище цілком і повністю знаходиться під охороною держави як історичний пам'ятник.

На одній старій надгробній табличці 1622 року зображено сплячу дитину, котра ліктем підпирає голову. Скрізь можна прочитати: homo memento mori (людино, пам'ятай про смерть). Пісочний годинник - найбільш уживаний символ над епітафіями, який символізує швидкоплинність життя. Череп і пісочні годинники завжди були символами смерті. Швидкоплинність буття символізують також мильні бульбашки: як вони надуваються, так же скоро вони й лопаються.

У часи бароко люди насолоджувалися сильними коливаннями почуттів. Поняття Сагре diem (лови момент) і смерть стояли поруч один з одним.

Сімейна геральдика, особливо з часів бароко, рясніла комічними сюжетами. Був, наприклад, один покійник з прізвищем Баух (Bauch – з нім. живіт). На його гербі зображено чоловіка, який котить у тачці перед собою величезний живіт. Причому сам пан Баух був досить стрункою людиною.

Часто на епітафіях зображувалися й інші члени сім'ї. Хто встиг померти раніше глави сім'ї (батька), той зображувався хрестиком або маленьким черепом.

У XIX столітті символи епітафій вже не можна було тлумачити як раніше. На одній могилі зображений сплячий хлопчик, котрий оберігає сон, з ящіркою на голові. Раніше це витлумачили б так: так як дитина зображена сплячою, вона могла заснути в саду, і ящірка могла заповзти до її рота, від чого вона могла задихнутися. Але це вигадана історія! Насправді сплячий хлопчик символізує душу людини, і, немов ягня стоїть перед Ісусом. Так і ящірка є символом воскресіння.