Похорони Сардини (Іспанія). Історія популярної традиції налічує декілька століть. Незважаючи на свою похмуру назву, вона вражає веселощами, танцями, розкутою карнавальною ходою, розмаїттям фарб. Свято Поховання Сардини завершує вседержавний карнавал. Гігантську картонну сардину під звуки траурної музики несуть на витягнутих вгору руках кілька людей у карнавальних костюмах. Їх супроводжує траурна процесія у масках. Серед них виділяються «вдови», котрі безутішно ридають (нерідко це вусаті чоловіки). На вулицях також панує «стогін» і «плач». Врешті-решт сардину спалюють, а її попіл закопують у землю. Зображення народного гуляння можна побачити на однойменній картині великого Гойї. Вважається, що фестиваль є відповідником свята врожаю, поширеного у багатьох європейських країнах.

Кістяний будинок, Хальштадт (Австрія). У невеликій готичній церкві у важкодоступному альпійському селі зберігаються понад 600 розфарбованих людських черепів, кожен з яких обладнаний табличкою з інформацією про «господаря». Що поробиш, коли церковне кладовище занадто мале, а закон передбачає продаж ділянки, якщо родичі покійного не продовжили оренду після 25 років з часу останнього поховання.

Висячі труни, Сагада, острів Лусон (Філіппіни). Унікальний похоронний звичай вже впродовж двох тисяч років існує в глибині острова Лусон на Філіппінах. Покійних ховають у видовбаних ними самими колодах, а потім відносять до печери високо в горах. У деяких печерах налічується до декількох сотень своєрідних трун. Подібний ритуал зустрічається і в деяких регіонах Китаю та Індонезії. На жаль, деякі туристи, яким вдається таки дістатися поховань, іноді забирають кістки місцевих жителів на «сувеніри»?!

Печерні могили Лемо, Тана Торайя (Індонезія) Чимало часу спливає між смертю людини і визнанням його мертвим індонезійським народом Торайя. Покійного там називають «сон», муміфікують і роками тримають в усипальниці, поки йде підготовка до завершального ритуального обряду. Вважається, що душа «сплячого» у цей час збирається в далеку дорогу до країни духів, і сам він ще не помер, а лише захворів. «Офіційно» смерть настає лише тоді, коли труп небіжчика кілька разів підкинуть догори, а потім покладуть ногами на південь. У видовбаних в ущелинах скелях - печерних могилах - можна побачити десятки схожих на ляльок фігур. Ці фігури, так звані тау-тау, охороняють спокій мертвих, похованих прямо за ними.

Небесне поховання, Тибет. Для більшості простих мешканців Тибету (виключаючи лам і деяких інших) «небесне поховання» було звичайним способом попрощатися з тілесною оболонкою після того, як ця «порожня посудина» залишила безсмертна душа. Труп розчленовували на частини і виносили в гори на поїдання грифам. Вважається, що ці хижі птахи є Дакіні - жіночі аспектами Будди, тобто аналогами ангелів. Дакіні піднімають душі померлих на небо, де ті очікують своєї наступної реінкарнації. Ніби наслідуючи святого Шак’ямуні, котрий нагодував своєю плоттю яструба аби врятувати голуба, людське тіло жертвується птахам заради спасіння їхніх звичайних жертв.

Затоплене кладовище, Камігуїн (Філіппіни). Ці острови населяють десятки різних народів зі своєю культурою, мовою, звичаями тощо Серед визначних пам'яток острова виділяється старе міське кладовище, що пішло під воду разом зі старої столицею після виверження вулканау 1871-го року. Тепер про це місце нагадує величезний хрест, встановлений у 1982 році. Це місце сьогодні надзвичайно популярне серед дайверів.

Мумії Наска, Наска (Перу). Незважаючи на спустошення, вчинені грабіжниками і злодіями, невеличке число мумій Наска все ще збереглися в пустелі Атакама. У деяких представників цієї загадкової культури, зниклої чимало століть тому, залишилися довгі «коси», що тріпотять за вітром. Вони ніби нагадують про високий статус власника за життя.

Скельні гробниці, Мира (Туреччина). Комплекс висічених у скелі гробниць скоріше має вигляд величного замку, ніж стародавнього кладовища. Унікальність і своєрідність гробниць можна пояснити тим, що у народів Лікії існував звичай ховати мертвих у найвищих місцях. Вважалося, що це допоможе померлим дістатися неба. Перші поховання сягають тут у глибину віків не менше як на дві тисячі років.