Чому дилему? Та тому, що з цього питання не може бути однозначної відповіді. Від того ці відповіді у нашому матеріалі стають радше полемічними, аніж  остаточними.

Спочатку нагадаємо, що крематорії  в Україні є лише у трьох містах: Києві, Одесі й Харкові. Що ж до Донецька та Дніпропетровська, то там вони недобудовані. Крім того, було рішення міської влади Сімферополя про будівництво такого підприємства, але у відповідь із маршем протесту вийшла православна релігійна громадськість півострова. А в перших її шеренгах мало не все духовенство Криму. Відтак питання там відпало само по собі…

Побіжно розглянемо, хто й чому «за» або «проти» кремації як такої, одразу зауваживши, що на селі такої проблеми немає взагалі. Там традиції беруть гору. І триватиме так ще довго.

До першої групи людей поставимо тих, у кого вже є поховання на міських кладовищах. Якщо й не поряд з домом, то, принаймні, у місті, – розмірковують вони. Рідні, бажаючи об’єднати померлих, чи точніше зібрати всіх до купи, обирають кремацію. Урна знаходить своє місце на сімейній ділянці кладовища.

Інша група респондентів породжена часом і кризою. Передусім брак коштів, тому колумбарій або підпоховання, про яке ми щойно згадали. А на звичайну могилу потрібно поставити фундамент, пам’ятник (а це, сьогодні тисячі гривень), вкласти певні й немалі гроші в оздоблення могили, посадити квіти тощо. Це все додаткові витрати.

Маємо ще одну причину. Усі кладовища, наприклад, у столиці закриті чи напівзакриті (крім Північного). Заплатити за місце на міських кладовищах для широкого загалу – мало реально чи проблематично. Зрозуміло, місця виділяються для певних категорій, але в більшості це місця-одинаки. А подружжя (і таких на щастя більше) – завжди прагне бути поряд.

Обирають на сімейних радах крематорій і через брак часу на догляд за могилою та віддаленість. Тут мовиться – у разі згоди – про поховання за містом.

Рішення окремої категорії людей  – через так звані екологічні мотиви. Ці люди не хочуть аби їхнє тіло в майбутньому пройшло етап розкладання). Вони так і говорять – «не хочу засмічувати собою землю», або «не хочу псувати собою екологію» тощо.

Є ще одна категорія – делікатні літні люди, котрі прагнуть, аби місце їхнього вічного спочинку не було предметом догляду, тобто не хочуть обтяжувати своїх рідних. Та будемо відверті: для більшості з них сама думка про можливе спалення їхнього тіла в майбутньому традиційно є моторошною. Вони женуть її від себе подалі…

Не забудьмо про так званих «лінивих». Це життя. І гроші є, і можливості, проте вони для себе визначилися, що буватимуть на місці поховання вкрай рідко. У кращому разі один раз на рік – у поминальний,  тобто один із післяпасхальних днів.

Через обряд кремації щорічно у світі проходять близько вісімнадцяти мільйонів померлих. Лідери – Китай (нереально всіх поховати), Японія (немає місця), Індія та країни, що навколо неї (традиція).

В Індії, як і в більшості азійських країн практикується екологічна кремація, тобто на дровах. Все найчастіше відбувається на берегах Гангу чи інших річок. Саме туди потім скидають попіл і рештки. Біднота не має коштів на достатню кількість дров, а тому свою роботу з тілами – радше підсмаженими, аніж спаленими – довершують чи закінчують грифи, риби і крокодили.

Не забуваймо й про санітарну кремацію. Нищівній силі вогню піддають тіла померлих через страшні інфекційні захворювання (віспа, сибірська виразка тощо), а також тіла померлих після невивчених захворювань країн Азії, Африки та Латинської Америки. Нагадаємо, що санітарна кремація була введена у Російській імперії ще з VIII століття, а нині практикується в усьому світі.

Повернемося до згаданих уже нами в Криму релігійних мотивів. Чому християни й мусульмани завжди ховають своїх рідних і близьких, а не спалюють. Причини криються в історії. Поява й становлення цих релігій припадає на території з нестачею або й повною відсутністю дерев. Тому максимально доступним було закопати чи закидати камінням.

Побіжно згадали ми вже й екологічні мотиви. У першу чергу це величезні території, що «окуповані» кладовищами. Тут не зайвим буде пригадати  про зараження навколишнього середовища хвороботворними мікробами. Як приклад, сибірська виразка, що не втрачає свої «сили» у грунті понад триста років. У тій же Російській Федерації уже в новому тисячолітті маємо приклади підмивання річками старовинних кладовищ, внаслідок чого ставалися випадки зараження худоби цим страшним вірусом. Потім доводилося знищувати й спалювати – щоб раптом не сталося непоправного – всіх корів на територіях у 30-50 кілометрів навколо.

Ті, хто категорично на стороні екологічних мотивів запевняють: мертвих потрібно поважати, але так, щоб вони не несли загрози живим. Вони переконані, що величезна кількість хвороб і смертей йде від продуктів розкладу з кладовищ. А противники, мовляв, виключно через необізнаність «списують» все на інші фактори.

Ще один привід замислитися від противників традиційного похорону. Наступний їхній аргумент перебуває у царині примноження скорботи. Вони нагадують про заклики й догматизм релігій: не сумувати, гнати від себе скорботу, а особливо не плакати  й не ридати. Допоки навколо плачуть – душа не може залишити цей світ. Тобто не потрібно гнітити душу на її шляху у вічність. А триразове кидання землі на кришку труни, за їхніми словами, чи не найтяжча мить похорону.

Ті, хто проти кремації, і з ними важко не погодитися, – у відповідь відзначають не менш, а може й ще більш моторошну мить, коли труна розпочинає свій останній маршрут ліфтом крематорію від зали прощань.

Скінчився похорон, потім 9-й і 40-й дні, за ними річниця і щорічні поминальні дні. Коли людину ховають у землі, переконані прихильники кремації, то людям нерідко, а може й назавжди, надто важко звикнутися з самою думкою про смерть близької людини. Всі вони мовби приходять до померлих у гості. Ось він тут, на глибині півтора метри від мене. Чим молодший, тим частіше поряд з ним…

Ті, що за кремацію, йдуть далі, стверджуючи, що всі противники керуються у своїх діях забобонами та відсутністю здорового глузду. Мовляв, вогонь від диявола. Адже вогонь у пеклі…

Тут можемо звернутися за роз’ясненням до народних цілителів, котрі не вбачають у вогні нічого поганого. «Вода й вогонь, – кажуть вони, –  широко застосовуються у релігійних і лікувальних обрядах. Вода через помазання, вогонь – через свічки й окурювання.

Як людина зможе встати у день Страшного суду, якщо її тіло спалене? Але в цьому контексті Святе писання трактується занадто книжно чи дослівно. Адже мова тут іде передусім про воскресіння в іншому вимірі, тобто не на Землі. До того ж нерідко люди гинуть на війні внаслідок вибуху, під час пожеж, нищівних катастроф, нападу диких тварин. Тоді від людини мало що лишається. Тож було би несправедливо у цьому контексті позбавляти останніх надії.

Надалі варто перейти до конкретних побоювань. А раптом видадуть попіл не мого рідного? Ті, що виступають за кремацію, стверджують, що не варто цього так вже сильно побоюватися. Адже це просто прах. Душа ж від спалення тільки швидше звільнилася від своєї органічної субстанції. Астральне тіло отримало свободу, скинувши непотрібне вбрання. І йому зовсім не боляче. Тому не варто ототожнювати тіло з живою людиною, котра вже назавжди залишила цей світ. «Хочу піти з цього світу саме так, – говорить переконаний противник традиційного поховання, – враз перетворюся на дим і прах, не засмічуватиму навколишнє середовище, не ускладнюватиму життя своїх рідним і близьким.

Очевидно кожному стає зрозуміло: порад і рецептів у такій делікатній справі немає і бути не може. Людина по можливості обирає сама найріднішій людині, а часом і собі, останній шлях, виходячи з релігійних чи традиційних мотивів, переконань або заповітів. Причин вибору безліч. Всіх не перелічити.

На завершення хочеться знову повернутися на мить до світового досвіду. У Старій Європі та США, у тих країнах і тих штатах, де брак вільних площ під кладовища, уряди й муніципалітети усіляко заохочують своїх громадян зупинятися у виборі на кремації. Є й метод заохочення. Вартість послуги крематорію зазвичай не перевищує ста доларів. Що для цих країн вкрай недорого. Винятком може прислужитися хіба що Велика Британія, де дорого все – і за життя, і після смерті. А вартість місць на міських кладовищах (а нерідко не лише на міських) часом захмарні.

Про різновиди й нові традиції у похованнях у цих країнах ви маєте можливість прочитати на нашому сайті.