У єпархії Російської Православної Церкви для отримання відгуків направлений документ «Про християнське поховання покійних», підготовлений комісією Міжсоборної Присутності з питань церковного права і доопрацьований редакційною комісією Міжсоборної Присутності, головою якої є сам Патріарх. Проект опублікований на офіційному сайті Міжсоборної присутності, на порталі Богослов.ru та в офіційному блозі Міжсоборної присутності. Взяти участь у дискусії і залишити свій коментар може будь-хто.

Похоронні звичаї християн визначаються тим, що на підставі Божественного Одкровення Церква сповідує віру в тілесне воскресіння померлих (Іс. 26:19; Рим. 8:11; 1 Кор. 15:42-44, 52-54; Фоп. 3:21) і ставиться до тіла християнина як до храму Божого (1 Кор. 3:16).

«Належне поховання тіл спочилих християн від самого початку буття Церкви Христової становить одну із важливих сторін життя християнської громади, яка покликана піклуватися про те, щоб її члени не позбавлялися належного поховання, супроводжуваного молитвою про померлих», - було зазначено в проекті документа.

Згідно з соціальним вченням Руської Православної Церкви, в обряді християнського поховання висловлюється шанування, належне тілу спочилої людини.

«Поховання тіла в землі, а також у висічених в камені трунах або печерах відповідає вірі Церкви в те, що настане день загального воскресіння, коли земля вивергне мерців (Іс. 26:19) і посіяне в тлінні повстане в нетлінні (1 Кор. 15:42), - засвідчується в документі. – Допоки ж повернеться прах у землю, чим він і був; а дух повернеться до Бога, Який дав його (Екл. 12:7), - говорить слово Боже. Людський рід в особі праотця Адама отримав повеління Господнє в поті чола... їсти хліб, поки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо прах ти і до праху повернешся (Бут. 3:9)».

Грунтуючись на свідоцтвах церковного Переказу, запропонований до загальноцерковного обговорення документ констатує, що кремація не може бути визнана нормою поводження з тілами спочилих християн, відповідній вірі Церкви. У ньому міститься заклик до пастирів роз'яснювати це віруючим в належній формі.

Разом з тим, Церква вірить, що Господь владний воскресити будь-яке тіло і з будь-якої стихії (Об'явл. 20:13). «Ми не боїмося будь-якого збитку при будь-якому способі поховання, але дотримуємося старого і кращого звичаю віддавати тіло землі», - писав ранньохристиянський автор Марк Мінуцій Фелікс. Церква молиться за упокій душ тих своїх чад, тіла яких в силу різних обставин опинилися похованими у водній стихії, покинуті на полі бою, згоріли у вогні, стали їжею тварин або риб, безвісно пропали внаслідок землетрусів і різних катастроф. Не набули християнського поховання багато святих мучеників Христових, як в давні, так і в нові часи, що не позбавило їх спасіння і слави Небесного Царства.

«Пам'ятаючи про це, Російська Православна Церква не позбавляє молитовного поминання християн, за різних причин не удостоєних поховання, відповідного церковній традиції, - йде мова в обговорюваному проекті. - Це особливо стосується країн, де кремація є частиною пануючих звичаїв місцевої культури, як, наприклад, в Японії, де організація поховання в землі для більшості громадян вкрай скрутна».

У документі розглядається також практика так званого «заочного відспівування», що вимушено одержала широке застосування у період антицерковних гонінь, насамперед через масове закриття храмів та крайній брак священнослужителів.

Як зазначається в опублікованому тексті, ця практика не відповідає Переказами Церкви, особливо у разі вчинення «заочних відправ» за відсутності близьких покійного: «Вчинення заупокійних молитов і обрядів без прийняття тіла покійного християнина в храм (або, за необхідності, запрошення священика задля здійснення молитовного наслідування в іншому місці) цілком виправдане в низці випадків: коли родичі не мають іншої можливості брати участь у похованні християнина, що поліг на полі бою, або потонув під час корабельної аварії, або загиблого внаслідок авіакатастрофи, терористичного акта або інших надзвичайних обставин, а також у ситуації багаторічної безвісної відсутності за встановлення факту смерті судом. Однак і за таких обставин пастирям слід вживати всіх зусиль для запрошення до участі в церковній службі членів сім'ї покійного і близьких йому людей, щоб всі близькі померлого, його брати та друзі, родичі і знайомі відгукнулися на останню потребу того, хто преставився від тимчасового життя і піднесли про нього старанну молитву Христу Богові (див.: Стихира на цілування померлого)».

Не слід забувати й про те, що спільна молитва під час поховання близької людини для багатьох із наших сучасників, котрі не отримали належного християнського виховання, може виявитися першим досвідом осмисленої участі в церковному житті і зіткнення з реальностями іншого, тобто вічного буття.