Біографічна довідка

Святійший Патріарх Київський

і всієї Руси-України ВОЛОДИМИР

(у миру Василь Омелянович Романюк)

народився 9 грудня 1925 р. в с. Хомчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). У 1944 р. засуджений сталінським режимом на 10 років ув'язнення за участь у національно-визвольній боротьбі; перебував на копальнях на Колимі (до 1953 р.). 1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію. 1964 -1972 рр. - служив священиком на Івано-Франківщині.


20 січня 1972 р. засуджений на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих; перебував у таборах Мордовії та Якутії. 1976 р. на засланні проголошує свій перехід до Української Автокефальної Православної Церкви. Продовжував правозахисну діяльність; 1979 р. увійшов до Української Гельсінської Групи.

У лютому 1982 р. повернувся в м. Косів, де мешкала його родина. Одразу був узятий під адміністративний нагляд.

У 1987-1990 священик Василь Романюк ніс служіння у Північній Америці в парафіях Української Автокефальної Православної Церкви, займався літературною працею, зокрема, написав книгу "Голос у пустелі".

У 1990 р.пострижений у чернецтво з ім’ям Володимир. З травня 1990 р. — єпископ Ужгородський і Виноградівський, пізніше — архиєпископ Вишгородський і Білоцерківський, вікарій Київський УАПЦ. З початку 1993 р.— архиєпископ Львівський і Сокальський, член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату.

По смерті Патріарха Мстислава обраний Місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993 р.) та піднесений до сану митрополита. Всеукраїнський Православний Собор 21 жовтня 1993 р. обрав його Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня у Софіївському соборі Києва.

Раптово упокоївся 14 липня 1995 р. Священноначаліє Київського Патріархату вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи відмову тим, що собор св. Софії — історико-архітектурний пам’ятник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі. Органи правопорядку, намагаючись перешкодити похованню, явно перевищили свої повноваження, що призвело до жорстокого побиття учасників похорону підрозділом МВС "Беркут", у результаті чого потерпіли прості миряни. Цей день дістав назву „кривавий вівторок“.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир похований на Софійській площі біля стін дзвіниці Собору св. Софії.

Простота і харизма Патріарха

Інтерв’ю доктора філософії, доктора мистецтвознавства, доктора богословських наук, професора Київської Православної Богословської Академії Дмитра Власовича Степовика — студентові випускного V курсу КПБА Михайлові Омельяну для його магістерської дисертації, присвяченої життєвому шляху, пастирському й архіпастирському служінню другого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Василя Омеляновича Романюка, 1925-1995, роки Патріаршества 1993-1995).



Михайло Омельян: Дмитре Власовичу, коли відбулася Ваша перша зустріч з Патріархом Володимиром і яке враження Ви винесли від зустрічі?

Дмитро Степовик: В Канаді. Ви здивований? Але у світі перед розвалом СРСР було чимало дивовижного. Я не раз щіпав себе за руку на переломі 80-90-х років XX століття, чи це, бува, не сон, що відбувається на моїх очах? За моєї молодості мені й моєму поколінню втокмачували в голови, що нема більш стабільної держави світу, як СРСР, що він, мов скеля непорушна, — і тут раптом тріщить по швам, мов гнилий мішок зі сміттям. Так і ця зустріч — тоді ще зі священиком Василем Романюком. Але почну з того, як я потрапив у Канаду. 1988 року в болгарській столиці Софії, де проходив з 5 по 10 жовтня Десятий Міжнародний конгрес славістів (я був його делегатом) мене запросив на півроку до Канади професор Альбертського університету в канадському місті Едмонтоні українець Богдан Медвідський. Мета — прочитання курсу лекцій з історії українського мистецтва в Департаменті слов’янських та східноєвропейських студій Альбертського університету. Запрошення я прийняв, але в те, що поїду, не дуже вірив. Бо в західні країни я був так званий “невиїзний”; адже радянська влада вважала мене таким, що може звідти не повернутися: мав ярлика націоналіста, чи, принаймні, “національно напруженого” (чисто кадебівський термін). Проте сталося неймовірне, і я з січня до червня 1989 року читав у Едмонтоні свої лекції. Мої виступи декому сподобалися, і в коротких міжлекційних перервах я, на відповідні запрошення, відвідав літаками (Канада величезна!) головніші міста канадських провінцій: Ванкувер, Вікторію, Вінніпег, Торонто, Монреаль, місто Квебек, столичну Оттаву. Про свої враження від цих поїздок, зустрічей, виступів я міг би написати цілу книжку. Але я хочу конкретніше відповісти на Ваше запитання щодо отця Василя.
Як відомо, священика Василя Романюка як невгодного совєтам, двічі по багато років мучили по тюрмах і виселках та, нарешті, влітку 1988 року видворили разом із сином Тарасом із СРСР на Захід — в Канаду. Якби не Горбачов зі своєю “перестройкою”, то Романюкам, мабуть, судилася б доля Василя Стуса. Але отець Романюк опинився у вільному світі, і митрополит Української Православної Церкви в Канаді Василь Федак послав його на служіння в українську православну парафію міста Ватерло, що в провінції Онтаріо, південніше Торонто. Коли ж я приїхав з Едмонтона в Торонто, то мої друзі й колеги-науковці, які запросили жити в них удома, Дарія і Юрій Даревичі склали для мене цілу програму на всі 7 днів перебування в Торонто — з 21 по 28 лютого 1989 року. Кожного дня мав або лекцію або промову — і багато приватних зустрічей. Даревичі сказали мені, що тоді, взимку 1989 року, в Канаді перебувало вже біля шести тисяч гостей з України; кількох з них, наприклад, мистців Андрія й Феодосія Гуменюків, Івана Остафійчука, я зустрів тут же, на моїх виступах або на гостинах у людей. Якось Даревичі мені кажуть, що є серед цих 6-ти тисяч гостей з тодішньої Української РСР одна незвичайна особа: православний священик-вигнанець з Батьківщини — Василь Романюк. Отримав він спокійну, тиху парафію в дуже милому містечку, але часто буває в Торонто й тут виголошує полум’яні проповіді, головна ідея яких, — Бог і Україна.
Я дещо розчарував Даревичів, які думали що “відкрили” для мене о. Василя Романюка, випущеного півроку тому з тюрми народів СРСР: я сказав моїм милим господарям і їхнім трьом дітям, що знаю страдницький шлях цього священика, його рано померлої дружини Марії, сина Тараса, якай по приїзді в Канаду навчався в Духовній колегії-семінарії св. апостола Андрія у Вінніпезі. Отже, в ці прикінцеві дні лютого 1989 року о. Василь перебував у Торонто, й Даревичі запросили мене на його промову в Торонтському інституті св. Володимира. Цей інститут — не навчальний заклад у нашому розумінні, а наукова, громадська установа для різних публічних заходів — виставок, лекцій, концертів. Тут я вперше в житті й побачив легендарного страждальця, про якого багато знав ще в Україні, але ніколи з ним не зустрічався і не бачив його. Зала була переповнена, але мене, як такого, що з України, посадили ближче до сцени. В першому ряді сиділо декілька священиків і, здається, навіть греко-католицький тодішній єпископ на провінцію Онтаріо, владика Ісидор Борецький. Промовляв отець Василь довго, полум’яно, прекрасною українською літературною мовою, яку рідко почуєш від гуцула — адже він з Косівського краю, з села Химчин. Голос мав не дзвінкий, а густий і трохи глухуватий. Я відчув у ньому твердо віруючого християнина, пастиря. Він цитував Священне Писання і давав пояснення, які тісно в’язалися до долі України. У свої 54 роки виглядав молодшим своїх літ; стрункий, середнього зросту. Ряса робила його трохи вищим, а на грудях сяяв чудовий хрест із прикрасами — недавно перед тим о. Василь побував у США й митрополит УПЦ у США Мстислав Скрипник нагородив о. Василя митрою і саном митрофорного протоієрея.
Після лекції о. Василя оточили щільним кільцем слухачі. Хоч він дав багато відповідей на їх питання під час лекції, всеодно, питання продовжували сипатися, особливо від жінок. Якби не Даревичі, не пробитися б мені до отця крізь кільце цікавих торонтонських жінок. Тож Дарця Даревич випхала мене до самого отця й представила: ось мистецтвознавець з Києва, професорує у нас. Коли отець Василь довідався про моє прізвище, хто я, й де працюю, то сказав, що знає мене, чув багато доброго (так і сказав), і запитав, коли я вертаюся додому? Я сказав, що в середині 1989 року, влітку. Усміхнувшись, Романюк сказав: “Полетимо разом”. На моє німе й здивоване запитання, як це так, щойно прибув не за своєю волею в країну, де так багато проживає доброзичливих до нього земляків-українців, священик додав мало зрозумілу мені тоді фразу: “Я цією ситою Канадою ситий по горло”. Між іншим, його дещо суворий вигляд різко мінявся, коли його осявала мила й доброзичлива усмішка. На цьому наша коротка розмова завершилася. Набагато пізніше, коли він був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України, я зрозумів суть його слів про ситість добротною спокійною Канадою: Василь Романюк був воїном на полі духовному й на полі національному. Він — мов птах-буревісник. І таких духовних лідерів якраз затребувала тодішня переломна доба.

М.О.: Як ви оцінюєте діяльність владики Володимира (Романюка) після його повернення з Канади на Україну? Чи зустрічалися з ним? Чи сталися в його характері, поведінці якісь зміни після того, як він став архієреєм — єпископом, архієпископом, митрополитом, патріархом?

Д.С.: Звичайно, духовна кар’єра владики після Канади стрімко зросла. За шість років (1990-1995) він пройшов усі ступіньки духовного пастиря: від священика до Патріарха. Я сказав і ще раз повторю: тодішня переломна доба потребувала таких діячів. Як майбутній історик Церкви, ви повинен знати, що тоді відбувався паралельний процес відновлення й відродження двох Церков, прихильних до здобуття Україною статусу незалежної, самостійної, суверенної держави: УАПЦ й УГКЦ. В суспільно-політичному плані обидві Церкви зробили добру духовну роботу, корисну для кожного правдивого українця. Але в плані суто юрисдикційному, між ними зав’язалося нездорове змагання, яке де-не-де переросло в протистояння. Замість будувати структури УАПЦ, які ще не були сформовані, деякі підступні одиниці в середині Церкви (і додам, ворожі сили поза Церквою й навіть поза Україною) розпалювали ворожнечу між українськими православними християнами і греко-католиками. На жаль, у це протистояння вони втягли митрополита Володимира Романюка. Я не належав до найближчого оточення владики Володимира ні до, ні після обрання його Патріархом (1993 рік), але як учасник руху за автокефалію Церкви, мав неодноразові зустрічі з ним. Я бачив, що його оточення не є добрим у жодному відношенні, в тому числі моральному. Проте я не міг про це йому сказати, оскільки ці одиниці, чоловіки й жінки, завжди були при ньому. Єдине, що я міг сказати, це щоб він не ув’язувався у згубну для України боротьбу за недопущення відновлення легального статусу УГКЦ. Один раз, другий, третій владика слухав мене, й було враження, що він погоджується. Потім мовчав, ні за, ні проти, але з незадоволеним обличчям. Нарешті, він якось каже мені: “Ми думали зробити з Вас щось на зразок міністра закордонних справ нашої Церкви (в дужках зазначу, що тоді, при Президенті Кравчукові, ходили вперті чутки, що мене мали б призначити Послом України в державі Ватикан), або головою зовнішніх зв’язків УАПЦ, навіть висвятити Вас у єпископи. Але Ви все про греко-католиків та греко-католиків; то ми вирішили ні того, ні іншого не робити”.
Отже, непотрібна і відверто нав’язана зі сторони позиція борця проти відродження УГКЦ не пішла на користь ні самому владиці Володимиру ні УАПЦ на початкових етапах її відродження. Ця його позиція була дещо пом’якшена, як він, після упокоєння першого православного Патріарха України Мстислава Скрипника, сам був обраний Патріархом. Звичайно, після тієї короткої зустрічі в Канаді, я помітив зміни в характері й поведінці владики. Бо змінився його статус. Він був добрим архієреєм. Його промови нагадували своєю полум’яністю й щирим патріотизмом, духовністю й відданістю Христу промови Мстислава і багатьох архієреїв УАПЦ у 20-ті роки, включно з промовами митрополита Василя Липківського. Це була найсильніша, найкраща сторона його пастирства як до обрання Патріархом, так і після,

М.О.: Пане професоре, що Ви можете сказати про позицію владики Володимира Романюка щодо об’єднання УАПЦ й УПЦ Московського патріархату в червні 1992 року?

Д.С.: Його позиція була дуже важлива й принципова. Від початку і до кінця він був за це об’єднання, хоч тодішній Предстоятель УАПЦ Патріарх Мстислав не відразу осягнув доленосність цього об’єднання і в певні моменти гостро критикував поспішність та процедуру цього об’єднання на соборах в 1992 році. Втім, я точно знаю від самого Мстислава, що й він був за об’єднання з УПЦ, але за його власним планом і за його присутності. Ці дві формальні вимоги не були дотримані через похилий вік і недобрий стан здоров’я Патріарха Мстислава у 1992 році. Але нещирі й неправдиві ті, що тоді казали й тепер кажуть, що Мстислав був проти об’єднанням з тією частиною УПЦ, яку очолював тоді екзарх України митрополит Філарет (Денисенко). Я знаю точно, що Володимир Романюк мав контакт із Патріархом Мстиславом з приводу об’єднання з Церквою Філарета, і що Мстислав мав позитивне судження і про українську патріотичну частину УПЦ на чолі з Філаретом, і про саму особу Філарета як дуже здібного церковного діяча України.

М.О.: Ви були присутні на Помісному соборі УПЦ Київського Патріархату, який обрав тодішнього митрополита Володимира Романюка другим Патріархом Київським і всієї Руси-України?

Д.С.: Я був делегатом усіх трьох елекційних соборів, на яких обирали Патріархів: Мстислава (1990 рік), Володимира (1993 рік) та Філарета (І995 рік). Мушу сказати до відома ворогів і недоброзичливців УПЦ КП, які вправляються в словоблудді, що це Церква неканонічна, не благодатна і т. д. Усі три собори точно відповідали православним традиціям помісних повних соборів з представництвом усіх ланок ієрархії, кліру, монастирів і мирян, тобто на всіх трьох була повнота Церкви! І вибори мали благословенний, спокійний, побожний характер з дотриманням усіх вимог церковної демократії. Хоч, звичайно, були дискусії, часом гострі. Були демонстративні маніфестації, як-от, залишення кількома персонами на чолі з владикою Антонієм Масендичем храму святої Софії, де проходив помісний собор восени 1993 року. Але ніхто і ніколи не закине, якщо, звичайно, має совість, що ці собори хоч у якійсь частині були неканонічними.
При виборі Патріарха 1993 року в другий тур вийшли Володимир і Філарет. Два найсильніші на той час архієреї. Більшістю голосів переміг Володимир. Тиха радість й водночас велика турбота, що тепер постала перед ним, читалися на його обличчі. Був похмурий осінній день. Я стояв з делегатами й гостями на подвір’ї перед святою Софією. З парадних дверей вийшов новообраний Патріарх Хтось тримав над ним парасолю. Коли наблизився владика, то поглянув миттю на мене й ледь усміхнувся. Самими дише очима. Чого б то? Кілька хвилин я думав про “символіку” цієї усмішки. “Ага, — мабуть думав Патріарх Володимир, — ти на обох турах голосував за Філарета, а переміг, бачиш, я”. Проте я швидко відігнав з голови це припущення. Тоді на гадку прийшло інше: “Стій під дощем без парасолі, помокни трохи, єпископ, що не відбувся; посол України у Ватикані, що не відбувся; голова Відділу зовнішніх зносин УАПЦ, що не відбувся”. Від цього припущення, якщо так справді міг подумати новообраний Патріарх Володимир, побачивши моє мокре обличчя, мені самому стало весело, і я проникливо, мовчки помолився Богу, що Україна дістала другого достойного православного Патріарха.

М.О.: Як Ви розцінюєте з позицій сьогоднішнього дня двадцятимісячне Патріаршество Володимира Романюка?

Д.С.: Так, воно було коротке, трохи більше за півтора роки. Якщо його оцінювати аналітично, то це повинен зробити фаховий історик Церкви — з усією документацією за цей період і спогадами сучасників. Я не історик Церкви цього періоду, а історик священного християнського мистецтва. Але як зацікавлена особа, я міг би про 20 років існування Київського Патріархату і про роль трьох патріархів сказати образно й афористично: Патріархи Мстислав і Володимир заклали за 5 років підмурки Київського Патріархату, а Патріарх Філарет за 15 років свого Патріаршества звів його чудову будову, яка сяє, мов куполи Михайлівського Золотоверхого монастиря погожої днини.
Звичайно, про Патріарха Володимира Романюка має бути написана — і я певен, буде написана — фундаментальна богословська монографія. Як і про Патріарха Філарета. Бо це три знакові постаті нашої церковної історії XX-XXI століть. Про Мстислава вже така монографія написана й видана. У нас є фахівці, які спроможні створити такі книги. Вони виховані й вивчені тут, у стінах Київської Православної Богословської Академії. Тож — за роботу! Істотна частина матеріалів про життя отця Василя Омеляновича Романюка — Патріарха Володимира — опублікована в книгах його сина, священика Покровської церкви в Києві Тараса Романюка “Патріарх Володимир або спогади про батька” (Київ, 2000 ) та “Канадські оповідання” (Київ, 2006). Безперечно, син має й документи, і ще додаткові спогади про свого визначного тата; а крім того, ще багато є людей, які мають що сказати про цю славну людину. Написано не одну дюжину статей. Усе це треба зібрати разом і проаналізувати. Це не абияка робота, а конечна необхідність, бо це — істотна частина сучасної історії УПЦ, на яку ще довго посилатимуться фахівці. Ми живемо в лукаві дні, тому треба дуже високо піднести український національний дух в нашому церковному середовищі.

М.О.: Дмитре Власовичу, чи були Ви на Софійській площі 18 липня 1995 року, коли ховали на святому місці Києва упокоєного Патріарха Володимира? Які враження?

Д.С.: Ні не був. Я майже все літо 1995 року провів у Парижі, працюючи в архіві й бібліотеці. Звичайно, з українською громадою Парижа уважно стежив за подіями в Україні. 14 липня, день раптової смерті Патріарха, — національне свято Франції, день Бастилії. Гуляв Єлисейськими полями, був на площі Зірки, дивився на феєрверки над річкою Сеною. В готель повернувся пізно, аж тут дзвінок: професор Аркадій Іларіонович Жуковський, який дома слухав французьке радіо, почув коротку фразу, що в Києві помер визначний ієрарх Православної Церкви на ім’я Володимир. Жуковський доручив мені другого дня зв’язатися з Києвом і взнати деталі. Разом з редактором української газети “Українське Слово”, що виходила в Парижі, Юлієм Лазарчуком, добираємо з різних джерел інформацію і інформуємо одного з провідних українців у французькій столиці Аркадія Жуковського. Звертаємося по допомогу до Посольства України у Франції й особисто до Посла Юрія Кочубея. Сум і тривога. Так минає чотири дні. І ось 18 липни пізно ввечері до мене в кімнату знову дзвінок від професора Аркадія Жуковського. Голос повний розпачу: “Чого ви тут сидите? На Софійській площі — Мамаєве побоїще. При похороні Патріарха біля мурів Софії Київської пролилася кров. Могилу засипали голими руками. Площа вся у крові”. Потім я довідався, як повернувся з Франції додому в Київ, що у приступі відчаю Жуковський дещо згустив фарби, зокрема, що площа була уся в крові. Але чорний вівторок все ж назавжди лишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної у той час України.

Хресний шлях українського Патріарха

Усіх, хто мав щасливу нагоду зустрічатися з патріархом Київським і всієї
Руси-України Володимиром, особливо вражав його оптимізм, легка, навіть
весела вдача, а також доброзичливість. Важко було уявити, що ця людина
провела майже 25 років свого життя в таборах та засланні, а на радянській
«свободі» потерпала від постійних гонінь. Близькі до патріарха люди твердять,
що одним із джерел його спокійного оптимізму було чисте сумління, свідомість
того, що інакше прожити життя було просто неможливо.

Майбутній патріарх Володимир, у миру Василь Романюк, народився 1925
року в с. Химчин біля Станіслава, у бідній селянській родині. У юні роки
про духовний сан і не мріяв. Шлях до церкви розпочався 1944 року, коли
19-літнього Василя було заарештовано «за зв’язки з УПА». Він отримав 10
років ув’язнення у сталінських таборах на Колимі, хоча участі у збройних
операціях не брав. Коли відбув строк, набавили ще 5 років, виславши до
Магадана. Там Василь одружився з українкою з Волині, також репресованою.
Незабаром у подружжя народився син Тарас, їхня єдина дитина.

Про трагедію, яка поглинула кращі роки його життя, Василь Романюк згадував
спокійно, без гіркоти, із християнським фаталізмом. Називав ті роки «моїми
університетами», як це до нього робило багато підданих Російської імперії.
Василь справді мав в ув’язненні добрих вчителів — письменників, учених,
навіть академіків. Там на Колимі трапилася одна дуже важлива річ — він
усвідомив своє покликання й вирішив присвятити життя служінню Богові та
Українській церкві. Почав студіювати Біблію, релігійну літературу, а повернувшись
в Україну, закінчив богословські курси. Прийняти священицький сан, однак,
йому довго забороняла влада, якій було потрібне «благонадійне» духовенство.
Тільки 1964 року Василь Романюк був висвячений, отримав парафію.

А через 8 років знову розпочалося ходіння колами пекла. За «антирадянську
пропаганду» отця Василія було заарештовано, цього разу не безпідставно
— у храмі він говорив людям правду, закликав шанувати свої релігійно-національні
традиції, жити згідно із Заповідями Божими. Під час слідства й суду «компетентні
органи» настирливо вимагали від священика зректися своїх переконань, за
що обіцяли негайно випустити його на волю. Отець Василій відмовився, хоча
аж занадто добре усвідомлював, що його очікує. Присудили сім років ув’язнення
у Мордовському таборі та ще три роки заслання в Якутії. Звідти отець Василій
вийшов безнадійно хворою на серце людиною. (Попереду в нього було кілька
інфарктів. Після третього лікарі радили патріархові відійти від справ,
бо можна було чекати найгіршого. Так воно пізніше й трапилося.) Невдовзі
після повернення о. Василія додому померла його дружина, життя якої було
нескінченною трагедією і постійним очікуванням ще гіршого. О. Василій залишився
з сином, який мріяв вчитися в семінарії, стати, як батько, священиком.
Швидко з’ясувалося, однак, що в жодній семінарії не хотіли прийняти сина
дисидента. Батькові ж заборонили повернутися до священицької діяльності.

Під час другого ув’язнення Василь Романюк часто й тривало голодував,
вимагаючи, щоб йому надали можливість читати Біблію і приймати причастя,
що в більшості тюрем світу є невід’ємним правом ув’язнених. Саме тоді встановилися
його тісні зв’язки із правозахисним рухом. Він писав листи й заяви до різних
міжнародних організацій, викриваючи порушення в СРСР права людини вільно
сповідувати свою віру. «Священик-дисидент» став відомий на Заході, де митрополит
Мстислав розпочав кампанію за його звільнення. Цю вимогу підтримав президент
Рейган, миряни й духовенство в багатьох країнах. А після звільнення о.
Василя розгорнувся рух за те, щоб радянський уряд дозволив священику виїхати
за кордон. Романюки — батько й син — не хотіли їхати, але що було робити?
Батькові не давали парафії, синові — можливості навчатися. І 1988 року
вони виїхали до Канади.

Там о. Василій викликав велику увагу міжнародної християнської спільноти.
Його приймали в Білому домі, він виступав у Парламенті Канади... У Торонто
було видано англійською мовою збірник його проповідей та звернень «Голос
у пустелі». Все було добре, спокійно і по-західному комфортабельно. Однак
через рік, коли в Україні завирувало й коли почала розбудовуватися українська
церква, Василь Романюк вирішив повертатися додому. «Щоб встигнути зробити
щось для церкви, для України», як розповів його син о. Тарасій. А 1990
року о. Василій прийняв чернецтво, взявши ім’я Володимира і через короткий
час був висвячений на єпископа. Після смерті патріарха Мстислава єпископа
Володимира обрано патріархом незалежної Української православної церкви
Київського патріархату.

Високий сан аж ніяк не змінив Василя Романюка. Людей, з якими він спілкувався,
дивувала простота, повна відсутність честолюбства чи позування патріарха.
Його приймальня завжди була відкритою для всіх, незалежно від посади чи
стану. Намагання близьких, радників хоч трохи обмежити потік відвідувачів
— заради його здоров’я — незмінно викликали гнів патріарха. Він зазвичай
кричав у приймальну: «Пускати всіх!». Від охорони, яку йому запропонувало
українське козацтво, патріарх категорично відмовився і ходив містом один,
без супроводжуючих. На вулицях до нього підходили люди, одні просили поради,
інші — грошей. У таких випадках патріарх діставав усе із своїх небагатих
кишень.

Світ матеріальних цінностей і потреб взагалі не існував для нього. Патріарх
категорично відмовлявся витрачати на себе гроші; вважав розкішшю навіть
найнеобхідніше. У деяких людей це викликало підозру, а іноді навіть зневагу.
Вони й не думали, що саме з такого тіста завжди робилися істинно святі
люди. Осуджував патріарха, однак, тільки той, хто його не знав добре. А
зустрівшись із ним, завжди змінював свою думку. Бо патріарх Володимир мав
особливий дар — дивувати людей, показувати їм світ із невідомого для них
боку. О. Тарас розповів історію про одного молодого киянина, який належав
до іншої православної церкви. Одного разу, зустрівши біля Софії Київської
патріарха, він почав звинувачувати його в єресі та порушенні канонів. Патріарх
вислухав, спитав ім’я і, сказавши: «Що ти плетеш, Мишку?» — почав із ним
довгу дружню розмову. З того часу цей киянин став одним із найпалкіших
прихильників патріарха й незалежної української церкви.

Патріарх боляче переживав розкол українського православ’я і постійно
намагався вплинути на стан справ, зокрема досягти примирення з УАПЦ. За
кілька днів до смерті він, нехтуючи протоколом і гордощами, поїхав на квартиру
до патріарха Димитрія для обговорення ситуації. Після довгої і тяжкої розмови
вони порозумілися і навіть домовилися про спільні дії щодо об’єднання.
Раптова смерть патріарха Володимира порушила ці плани.

Патріарха Володимира шанувала вся свідома українська інтелігенція; саме
завдяки йому багато людей повернулося до віри, до церкви. У храмі люди
часто записували його проповіді, бо це були глибокі роздуми про сучасне
життя, про обов’язок людини, громадянина. Кажуть, що не буває пророків
у своїй вітчизні. Патріарха, однак, шанують і там, де він народився. У
селі Химчині люди нещодавно у пам’ять про нього збудували каплицю, одна
з вулиць має назву Василя Романюка. Багато людей в Україні вважають, що
є всі підстави для канонізації покійного патріарха Володимира, сповідника
української православної церкви, як називали його в Канаді.

Клара Ґудзик, «День»