Від монотонності спуску і постійного повороту за годинниковою стрілкою у декого починає паморочитися голова, але зупинятися не можна - за тобою також ідуть люди і в такому тісному просторі легко утворюється «пробка». Нагорі біля сходів висить плакат, що на різних мовах попереджає про небезпеку для тих, хто страждає легеневими, серцевими і нервовими захворюваннями. Ми в знаменитих катакомбах Парижа, місці, де знайшли свій спокій 6 мільйонів чоловік!


Лувр, Нотр-Дам і Версаль, безумовно, головні перлини туристичної частини столиці Франції. Але щодня неподалік від станції метро Данфер-Рошфо на площі з левом Бартольді збирається черга з декількох сотень осіб: всі вони терпляче чекають можливості спуститися на кілька десятків метрів під землю, аби пройтися похмурими вулицями прихованого від очей Парижа.

Черга просувається досить швидко. Ми приїхали за півгодини до відкриття катакомб і менш ніж через п'ятдесят хвилин опинилися перед квитковою касою. Над нею височить табло, що демонструє кількість тих туристів, котрі вже увійшли. Одночасно в підземеллях дозволено присутність лише двох сотень людей. Тому ворота час від часу закриваються.

Сталеві сходи гримлять під ногами. У повітрі відчутно підвищується вологість, стає трохи важче дихати, і, звісно, розпочинається помітне хвилювання. Клаустрофобам тут категорично нічого робити - настільки прохід вузький, що одяг зачіпає стіни, а голова для високого відвідувача торкається стелі.

Нарешті спуск закінчився. Перед нами постає довгий прохід, слабо освітлений ліхтарями. Електрику сюди провели ще в XIX столітті, хоча, звичайно, ніхто не затягував дротами всі катакомби  Їх довжина сягає 200-300 кілометрів, а для відвідувачів відкриті всього лишень 2…

 На стіні висить схема, що наочно демонструє, як глибоко ви спускаєтеся: під поверхнею вулиці намальований тунель метро, трохи нижче тунель міської електрички RER, і тільки потім - катакомби.

Зрозуміло, що ці підземні тунелі не є природними. Катакомби утворилися внаслідок розробки порід для будівництва будинків та інших споруд. Спочатку парижани в давнину користувалися для цього відкритими родовищами, але з часом їх почало не вистачати. Місто вимагало все більше вапна і гіпсу, робітникам доводилося спускатися все глибше, і врешті-решт відкрилися численні шахти.


Під ногами поскрипує галька, яка відкололася від стін і стелі. Ви йдете по коридору, прислухаючись до звуків - голосів туристів і гуркоту метро, тунелі якого в деяких місцях з'єднані з катакомбами. Перша частина доступних коридорів є нічим не примітною порожнечею. Єдині цікаві артефакти - таблички з назвами вулиць, що проходять над цим місцем зверху.

Подекуди трапляються височенні галереї, десь - предмети творчості робітників минулого. Вирізані з каменю замки й церкви, травертини зі стікаючою водою і якісь абстракції. В XV столітті катакомби вирішено було значно розширити, заглибившись на рівень нижче. Так утворилися двоповерхові коридори, але прохід униз закритий гратами.

Взагалі відвідування нетуристичних місць суворо заборонено французькими законами, в катакомбах навіть працює по-своєму унікальна поліція, патрулюючи підземні ходи з 1980 року. Однак це не зупиняє численних дигерів, які регулярно залазять до підземелля Парижа у пошуках гострих відчуттів. У них навіть є звід неписаних правил, що забороняють, наприклад, розмальовки стін і залишення сміття після своїх вечірок.

До речі, документально відомо, що один із таких «диґерів» давнини - сторож місцевої церкви - унадився підземеллями добиратися до підвалів абатства поповнювати власні запаси вина. Черговий похід закінчився трагічно: скелет бідолахи був знайдений тільки 11 років потому.

Катакомби природним чином руйнуються. Людовик XVI видав 250 років тому указ, спрямований на зміцнення склепінь і стель. Париж уже тоді настільки розрісся, що тунелі, створені колись досить далеко за містом, виявилися повністю під столицею Франції. Місто знало страшні обвали, коли гинули будинки й люди. Найбільші катастрофи сталися у 1774 і 1784 роках, але про них ми ви дізнаєтеся, коли вже опиняєтеся неподалік від виходу з підземелля.


Безумовно, основний туристичний потенціал закладений у прямому й переносному сенсі, в оссуарії, сховищі кісток, що входить до складу катакомб. Цей підземний цвинтар створений у XVIII столітті в ході «ущільнення» традиційних наземних погостів. Справа в тому, що історично католицька церква заохочувала поховання біля храмів і за тисячу років накопичилася величезна кількість померлих в землях Парижа.

Приводом розпочати освоювати занедбані вже до того часу катакомби став один випадок. Найбільше в країні кладовищі Невинних вміщало за різними оцінками від 2 до 2,5 мільйонів скелетів, а відгороджене від міста воно було стіною. Стіна впала, розмитий дощами грунт поніс останки у бік житлових будинків. Були затоплені підвали, що спровокувало спалахи інфекцій. Так було прийнято рішення перенести до катакомби це, а потім і багато хто інших, більш дрібних, кладовищ. Кістки ретельно дезінфікувалися, опускалися під землю на глибину 20 метрів, складувалися уздовж стін. До речі, дезінфекція зайвою не була: лише на Невинних знайшли свій спокій 50 тисяч жертв бубонної чуми XV століття.

Перед входом на каменях витесано напис «Зупинись! Попереду Імперія смерті», але туристи не звертають на це уваги. Всім хочеться поглянути на царство темряви і спокою, в якому «живуть» не тільки прості парижани, жертви хвороб, війн, революцій, навіть Варфоломіївської ночі, але й їхні відомі співгромадяни. Десь у купах кістяків останки Робесп'єра, Фуке, Лавуазьє, Паскаля, Рабле…

Цікаво, що відомий на увесь світ естетичний початок французької нації знайшов своє відображення навіть тут, у світі мертвих. Акуратні ряди кісток, фігурно викладені черепи, кладки у формі діжки, храму, «будиночка» - хаос можна розгледіти, тільки якщо піднятися навшпиньки і поглянути далі.


Майже у кожного сектора встановлено один на всіх надгробок, повідомляє, в якому році і якого числа сюди були перевезені останки. Вказана й церква, цвинтар якої було очищений від кісток.

Численні туристи ходять між рядів останків і про щось гомонять на різних мовах. Атмосфери жалоби в катакомбах не спостерігається: мабуть, ніхто з присутніх не відчуває, та й не може відчути причетності до цих мільйонів померлих із далекого минулого. Деяким кісткам - більше тисячі років! Скрізь розставлені таблички забороняють чіпати руками останки. Але багатьох це не зупиняє: туристи беруть до рук черепа і гомілкові кістки, уважно розглядають їх при світлі мобільників. Мабуть, сувеніри на пам'ять теж забирають постійно...

Моторошно, але цікаво розглядати черепи: на багатьох вм'ятини від удару чимось важким (а можливо «поранення» отримано під час транспортування з кладовища) і навіть кульові отвори.


Поступово тунель сиріє. Катакомби дуже страждають від ґрунтових вод, деякі тунелі й зовсім затоплені. Утворилися навіть невеличкі озерця, в які іноді занурюються аквалангісти, а поки що під ногами тільки калюжі. Стелі усіяні дрібними сталагмітами, з них постійно зриваються краплі. Кістки в цій ділянці темні, майже чорні, від вогкості, накопиченої в них.

Незабаром склади останків закінчуються і відвідувачі потрапляють до широкої зали з дуже високою стелею. Це якраз те місце, де колись стався обвал, що спричинив руйнування і смерть на поверхні. Ось така доля: жити над підземним кладовищем і проти своєї волі знайти спокій саме в ньому.


Нарешті вісімдесят сходинок вгору вузькими сталевими гвинтовими сходами. Від монотонності підйому і постійного повороту проти годинникової стрілки знову починає паморочитися голова, але зупинятися не можна - позаду також ідуть люди...

Сонячне світло, що несподівано з'являється за поворотом, спочатку боляче ріже очі, але до хорошого швидко звикаєш. Відчуття від підйому на світ Божий просто неймовірні. Контраст між гучним «живим» Парижем і Парижем «мертвим» там унизу, таки й справді разючий. Навіть сувенірна крамниця, що торгує жартівливими черепушками і магнітиками-ребрами, незважаючи на скорботний асортимент, також сповнена життя.