Відповідно до класифікації французького етнографа Жоржа Монтадона, всі відомі в історії способи поховання можна розділити на вісім основних типів:

  1. Залишення або викидання.
  2. Водяне поховання.
  3. Повітряне поховання.
  4. Заривання (закопування) з двома різновидами - печерне і в землю.
  5. Кремація.
  6. Муміфікація.
  7. Розтин.
  8. Канібалізм.

Вважаючи систематику  Монтадона неповною, відомий історик і етнограф Сергій Токарєв запропонував власну систематику похоронних звичаїв.

Систематика Токарєва доповнена авторами, котрі показали зв'язок між кремацією та водним похованням кремованих останків без урни і без похоронної човна.

У первісних і первісно-общинних популяціях померлих спочатку залишали всередині житла. Пізніше їх віддавали на поживу тваринам, або ж одноплемінники самі з'їдали своїх померлих родичів. Це явище, як відомо, отримало назву канібалізм. Але незалежно від способу позбутися померлих сама ізоляція виникла як утилітарна необхідність санітарно-гігієнічного порядку.

Звичаї поховання померлих почали формуватися вже в епоху мустьєрської культури, коли розпочали  навмисно оберігати тіла померлих родичів від пожирання тваринами і людоїдства. Тіла померлих родичів неандертальці залишали в своїх помешканнях, не відаючи страху перед небіжчиками. Сергій Токарєв вважає, що мустьєрські поховання не мають ніякого відношення до релігійних вірувань, і що вони можуть бути пояснені, як прояв інстинкту охайності й дотримання чистоти.

Радянський археолог Олексій Окладніков достовірно встановив одночасність поховання тіла померлої людини з проживанням людей у печері (наприклад, гроті Тешик-Таш в Узбекистані) і припустив, що в неандертальській первісній орді громадські зв'язки набули стійкого й міцного характеру настільки, що турбота про живих родичів стала нормою побуту і щодо померлих. Лише через багато тисячоліть потому, як виникають уявлення про душу і загробне життя, ставлення людей до небіжчиків докорінно змінюється, а страх перед небіжчиком стає загальнопоширеним явищем, і тіла померлих видаляються з місць проживання живих.

Із звичая зберігати тіла померлих родичів виникає релігійний обряд поховання у власному нинішньому значенні цього слова. Тілу померлого почали надавати особливої позу (клали на спину і схрещували руки, або надавали скорченого положення), що й стало істотним ритуальним моментом релігійного обряду поховання.

Швидка нищівна сила вогню привернула увагу людей ще в найдавніші часи. Вогонь для спалення померлих почали використовувати приблизно за 7 тисяч років до нашої ери. Поширенню вогняного поховання сприяли ліси, яких було досить. Вони й давали дешевий горючий матеріал для похоронного багаття. Важливу роль мала сувора й урочиста обстановка самого церемоніалу спалення. Широке поширення отримала кремація у стародавніх греків, римлян, слов'ян, германців, індусів, японців та в багатьох інших народів.

У Стародавній Греції поховання в землю і кремація існували одночасно. Цей факт підтверджують знахідки в некрополях у скелях Сіракуз давньогрецької колонії на Сицилії, де зустрічаються обидві форми поховання. Письмові ж свідоцтва про кремацію у Стародавній Греції належать ще до гомерового періоду.

Сцени вогняного поховання можна знайти в трагедіях Софокла ("Електра"),  Есхіла ("Агамемнон"), римських поетів Пропорція і Тибулла, творця епіграм Марціана.

Кількома століттями пізніше, за повідомленням Плутарха (45-120 р.р. н. е.) афінський державний діяч Солон, друг Сократа Алківид, Коринфський демократ Тимолеон, правитель Сіракуз Діоніс після смерті були піддані кремації.

Важається, що в основі звичаю кремації в Стародавній Греції була віра в можливе повернення померлих до життя. Греки відчували перед таємничими силами, що знищують життя відвертий страх. Померлим бракувало душі, яка відлітала від земної оболонки разом із останнім подихом. Греки побоювалися мертвих і намагалися захистити себе від їхнього повернення назад. Намагаючись задобрити мертвих, їм співали дружніх пісень, а також приносили жертви.

Кремація, порівняно з захороненням у землі, була на той час більш дорогою формою поховання і була перевагою заможних людей. Відповідно до цього обряду все відбувалося  урочисто і з великою розкішшю.

Мертвих спалювали разом із жертовними тваринами й цінними дарами, а попіл поливали вином. Урни, що складалися з напівкруглих, закритих кришкою жерстяних капсул або круглих закритих свинцевих скриньок, опускали в кам'яні могили й над ними будували земляні пагорби різних розмірів, що набули поширення в останні століття до нашої ери як братські могили. Дуже велике поховання – ритуальне вогнище афінян, полеглих у битві біля Марафону у 490 р. н. е., виявив під час розкопок німецький археолог Генріх Шліман.

До середини IV ст. до н. е. відноситься спорудження знаменитого мавзолею Мавсола царя Карій у Галікарнасі, що поєднував у собі риси давньогрецької та малоазійської архітектур. Мавзолей, зруйнований у XV-XVI ст. і відомий за описом Плінія Старшого і розкопкам англійського археолога Чарльза Томаса Ньютона в 1857 році, мав 50 м у висоту і був увінчаний статуями Мавсола і його дружини Артеміссії.

Найдавніші могили етрусків, так звані шахти, або колодязі-могили, влаштовували в рихлому грунті. Етруські сховища попелу мали форму маленьких будиночків і мініатюрних храмів. Глиняні урни тонкістю своїх форм, витонченістю і розфарбуванням служили зразками гончарного мистецтва. У гористій місцевості гробниці влаштовували в скелях.

З початку V століття н. е. задля облаштування поховань використовуються природні пагорби,