Митрополит Василь Липківський - постать, масштаб та значення якої для історії Української Церкви досі належним чином не усвідомлена. Симпатики російської церковності вважали його «руйнівником церковної єдності». Католицькі науковці, що вбачали в Автокефальній Церкві конфесійного конкурента уніатської, — оголошували Василія Липківського мало не «реформатором та «церковним революціонером». Утім, як це не парадоксально, за весь період Третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні досі не з'явилося ґрунтовної праці, яка могла б запропонувати неупереджений науковий аналіз його поглядів та діяльності. В українському православному богослов'ї сьогодні постать та спадщина Митрополита Василія, на жаль, розглядається у суто ідеологічному аспекті.

Для противників автокефапії постать Митрополита Василія – це, перш за все, доказ того, що рух за помісний статус Української Церкви, мовляв, має виразний «протестантський» («пресвітеріанський») характер. Що ж стосується прихильників помісності, і, зокрема богословів Київського Патріархату, то для них Василій Липківський — це символ, тобто постать, яку варто можна ефективно використовувати у конфесійному протистоянні, але не варто систематично вивчати. Таким чином Митрополит Василь Липківський, його релігійна харизма та візія майбутнього Української Церкви — стають заручником сучасних ідеологічних та канонічних суперечок. Історична роль особи — затуляють в ній особистість з її унікальним релігійних даром. Життя — схематизується, підганяється під те або інше ідеологічне лекало, а численна та різноманітна богословська спадщина - звдиться до так званих «київських канонів» 1921 р., довкола яких вже десятиліття панують дискусії. «Канонічна» чи «неканонічна» УАПЦ формації Митрополита Василія Липківського? Хоча це питання сьогодні не є актуальним для сучасного автокефального руху в Україні [1], воно досі ніби само собою виникає за будь-якої згадки про першого митрополита УАПЦ. 

 Однак, згадуючи про його канонічну спадщину, - ми забуваємо, що і ідеологію, і церковну практику УАПЦ того часу не можна розглядати поза історичним контекстом, не беручи до уваги, що бажання модернізації Церкви охопило тоді не лише автокефальний рух в Україні, але й православне середовище в цілому. Це був дивний час, копи православні у багатьох країнах світу сподівалися, що з закінченням «костянтинівської доби» (одержавлення Церкви) настане нова, благодатна доба «церковного оновлення». Світ перебував напередодні величезної духовної смути. Вже було збудовано більшовицьку державу та її каральні механізми. Вже було відчутно присутність іншої духовної хвороби в іншій частині Европи — нацизму, «25 пунктів» якого було на той час проголошено Гітлером. І у переддень глобальної історичної катастрофи церковна свідомість відчувала: сучасна людина задихається, їй потрібне радикальне духовне оновлення, новий, більш ефективний та сучасний спосіб донесення благої звістки. УАПЦ Митрополита Василія Липківського була не єдиною церковною структурою, яка у той буремний історичний час вирішила здійснити проект «церковного оновлення» самостійно - чекаючи на все православний собор[2].

 Уся Церква того часу, здавалося, жила в очікуванні масштабних змін. Впала «православна» Російська імперія. У серпні 1917 р. (уперше з кінця XVII ст.) зібрався Помісний Собор «Православної російської церкви», який не лише обрав патріарха, але й окреслив програму поступових та обережних реформ. У січні 1920 р. Місцеблюститель патріаршого престолу Константинополя Митрополит Дорофій оприлюднює пастирське послання «До Христових Церков усього світу», де заявляє, що жадає зближення «християнських Церков» (навіть не зважаючи на віросповідні відмінності, що між ними існують). Двадцяті роки були часом революційних змін, коли багатьом здавалося, що доба «старого» остаточно минула. Якою буде Православна Церква після падіння Російської Імперії, що століттями була нібито «зовнішнім тілом» Православ’я? Відповіді на це питання остаточно не знав ніхто. Але за інерцією значна частина православного кліру намагалася, так би мовити, підлаштуватися під нові історичні обставини.
Для одних — це був компроміс, який дозволяв зберегти життя. Для інших — предмет наївної віри, що нова комуністична влада допоможе втілити в церковному житті давній християнський принцип прозорого братського життя. Треті, і таких серед діячів УАПЦ було чимало, — сподівалися, що новий режим якимось чином інтегрує у себе українську культуру, стихійно українізується, нарешті, просто надасть можливість для культурного та релігійного самовиявлення українства в межах нової державності. Читаючи документи Собору УАПЦ 1921 р. важко не помітити, що вони писалися у революційну добу, коли шокована історичними зламами свідомість дозволяє собі доволі сміливі візії на тему «дефеодалізації» Церкви.
Створення УАПЦ було надсміливим проектом. З одного боку, це була спроба відродити церковне життя на засадах давнього християнства та традицій національної культури, та з іншого, — спроба виробити церковний устрій, що був би вільним від «історичного минулого» Православ'я (тобто подолати у Церкві панування «монархічного єпископату» та відродити давню «соборність»)[3].
Наскільки вдалим був цей проект? Як засвідчила історія, головна ідея УАПЦ 1921 р. —- автокефалія Української Православної Церкви — виявилася вельми плідною, бо історичний імпульс до створення Помісної Церкви згодом було відроджено у формі УАПЦ другої та третьої формацій. Утім, за першої історичної нагоди набути «традиційний» єпископат, автокефальний рух забув про канонічні новації Собору 1921 р. І це було зроблено не лише «на догоду» світовому православ'ю, аби «полегшити визнання автокефальної Української Церкви в майбутньому» (як вважають деякі історики). Відмова від «київських канонів» була ще й результатом аналізу трагічної історії УАПЦ, яка під надзвичайно жорстким тиском влади була змушена спочатку усунути від церковного керівництва Митрополита Василія Липківського (жовтень 1927), а згодом і «самоліквідуватися» (січень 1930).
Утім, розглядаючи діяльність УАПЦ та її першого митрополита не можна штучно перебільшувати бажання діячів того часу «реформувати» Церкву. Відхід від старої канонічної практики часто пояснювався ситуативно — тобто не «реформаторською» ідеологією, а бажанням втілити український церковний проект у несприятливий для цього час. Крім того, відхід від чіткого додержання канонів і самих засад канонічного права у цей час був характерним не лише для УАПЦ. але й для «офіційної» (визнаної вселенським православ'ям) Російської Церкви, яка 1927 р. здобула легальний статус у державі в обмін на моральний[4] та канонічний[5] компроміси.
«Це робилося з огляду на історичні обставини», виправдовують сьогодні патріарха Сергія Страгородського російські каноністи. Але ж саме історичними обставинами пояснювали апологети Собору 1921 р. і здійснення нетрадиційної хіротонії над Митрополитом Василієм та Нестором Шараївським[6]. «Це порушення всіх можливих канонів і апостольського спадкоємства», виголошують «вирок» благодатності УАПЦ каноністи РПЦ. Однак, забувають про власну церковну історію, зокрема про те: яким саме чином було висвячено першого Московського Патріарха святителя Іова (близько 1525-1607). Утім, як зазначає історик, всупереч канонічній традиції над святителем Іовом тричі (!) здійснювали архієрейську хіротонію. Вперше — при поставленні на Коломенську кафедру, згодом — при поставленні у Московські Митрополити, і. нарешті, втретє — при возведенні у Патріаршество[7].
Однак, по-перше, православне канонічне передання взагалі не знає чину «хіротонії у Патріархи. Це — цілковитий канонічний модернізм, що свідчить про бажання Російської влади та церкви того часу ввести в Православній Церкві четвертий ієрархічний сан — патріарший[8]. (А можливо і взагалі створити канонічні передумови для з'явлення у Москві «православного» папи). По-друге, канонічне право Церкви чітко зазначає, що особа, щодо якої було здійснено повторну хіротонію — має бути вивержена з кліру[9].
Тут ми маємо яскравий приклад подвійних канонічних стандартів, коли те, що дозволено Російській Церкві (тобто грубе порушення канонів на догоду політичним потребам), вважається «смертним гріхом», що веде до повної втрати благодаті для іншої Церкви. Не є коректним і розглядати церковну ідеологію Митрополита Василія Литовського без врахування історичного контексту. Так, дійсно аналіз «київських канонів», деяких творів та самої практики УАПЦ, свідчить про те, що на Липківського та інших діячів автокефального руху справила суттєвий вплив як ідеологія Володимира Чехівського (1876-1937), так і безпосередньо протестантський (пресвітеріанський) богословський дискурс. Однак, в історії Православної Церкви випадок Митрополита Василія Липківського не унікальний. Звинувачення у «кальвінізмі» лунали на адресу Константинопольського Патріарха Кирила Лукаріса, автора виданого 1629 р. у Женеві «Східного сповідання християнської віри»[10].
А звинувачення у «таємному католицтві та «модернізмі» лунають сьогодні і на адресу таких впливових та авторитетних у своїх Помісних Церквах ієрархів минулого століття, як вселенський Патріарх Афінагор (1886-1972) та митрополит Никодим (Ротов) (1929-1978), вплив яких на сучасне православ'я певною мірою можна вважати «революційним».
Страдницька кончина Митрополита Василія — Божий знак, що свідчить про те, що Господь не судить Своїх рабів за формальними критеріями «канонічності» та «православності» (які розуміються як зовнішнє слідування літері «християнського закону»). Зрозуміло, що той факт, що автокефальний рух в Україні (і його біпьшість в еміграції) відмовилася від «київських канонів», свідчить про те, що вони мали ситуативний характер, а, можливо, і дійсно порушили в Церкві дорогоцінну рівновагу між вірністю традиції та пророчим духом оновлення. Однак страдницька кончина, — той факт, що Господь благословив Митрополиту Василію пролити свою кров за вірність Церкві та Україні — свідчить про те, що і його самого і створену за його участю УАПЦ не можна штучно вписати у розроблену російськими пропагандистами парадигму «українського варіанту обновленства». І якщо неупереджений порівняльний аналіз ідеології УАПЦ та інших церковних формацій тих років в Україні та Росії — завдання майбутнього дослідника-богослова, то уведену до наукового дискурсу російськими авторами ідею про УАПЦ як «знаряддя» ОГПУ для знищення російської «тихонівської Церкви» - вже сьогодні документально спростовано. Адже, як свідчать документи ГПУ, станом на 1926 р. радянська таємна поліція констатує, що їй вдається «керувати» основними конфесіями окрім УАПЦ[11].
Та і чи можна можливим з моральної точки зору звинувачувати у «обновленській» спрівпраці з владою Церкву, яку було фізично винищено богоборницьким режимом? Адже, як зазначає той самий упереджений до УАПЦ Вєдєнєєв, за деякими даними, усього жертвами репресій з боку більшовицької держави стали 34 єпископи і до 2000 служителів УАПЦ. Ким є Василь Липківський для сучасної православної України? «Втікачем» з Російської Церкви і «канонічним бунтівником»? «Апостолом українського репігійно-націонзльного відродження» за висловом академіка Агатангела Кримського? Страдником віри, який у своїх церковних візіях мав необережність випередити час церковного оновлення? Чи однією з найтрагічніших постатей української церковної історії — ієрархом, якого було не лише вбито ворогами його Церкви, але і зраджено його спільниками у справі її відродження?
Будь яка відповідь на ці питання має базуватися не на ідеологічних симпатіях, а на вивченні спадщини Митрополита Василія, зокрема, його спогадів та гомілетичмого спадку, який ми сьогодні пропонуємо благочестивій увазі наших чітачів. Що ж стосується сучасної УАПЦ, то для нас сьогодні найактуальнішим питанням лишається патріотична церковна позиція Митрополита Василія, який страдницькою кончиною ствердив своє бачення майбутнього Української Церкви — її помісність та укоріненість в українську традицію та культуру. Головний посил Василя Липківського до сучасного українства — не боятися. «Чого злякалися, - звертався Митрополит Василій до учасників другого всеукраїнського церковного собору, куди він прибув прямо з камери Харківської в'язниці — Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!»

Мефодій (Кудряков),
Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УАПЦ