Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перебільшують білоруську Хатинь, в 41 — чехословацьке Лідіце, у 12 — французький Орадур.

Масове вбивство мирних жителів було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизан, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О. Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже в 10 разів, але партизани нічого не зробили для порятунку жителів Корюківки.

Під час німецької присутності ліси біля села Корюківка були центром радянського партизанського руху у Чернігівській області. Дітей та дружину Феодосія Ступака — одного з командирів диверсійного підрозділу, голови місцевого колгоспу — було ув'язнено в корюківській в'язниці. 26 лютого 1943 року дружину Ф. Ступака було вбито.

У ніч на 27 лютого загони партизанської групи військ офіцера НКВС СРСР Олексія Федорова, напали на місцевий гарнізон, що складався в основному з угорських військових. Під час цього наскоку було вбито 78 солдатів і вісім захоплено в полон. Діти командира Ф. Ступака та кілька людей були звільнені з в'язниці, деякі будівлі підірвані. Сам Ф. Ступак загинув.

Наступного дня після атаки диверсантів виїзд із села був уже перекритий. Проте принаймні одній жінці з трьома дітьми вдалося втекти з Корюківки в цей день.

Вранці 1 березня 1943 року до Корюківки прибув підрозділ СС зі Щорса. Спочатку німці намагалися зігнати всіх жителів до центру села. Коли деякі жителі, передбачаючи майбутнє вбивство, спробували втекти, німці почали входити у всі будинки та розстрілювати їх мешканців. Ті, хто був зігнаний в центрі, були розстріляні в великих будівлях села — ресторані та театрі. У ресторані було вбито близько 500 чоловік. П'ятьом вдалося вижити. Був виданий наказ вбити всіх жителів Корюківки, які втекли до сусідніх населених пунктів.

За даними судмедекспертизи, проведеної після війни, смерть заподіювалась шляхом розстрілу з автоматів та станкових кулеметів, ударів тупими предметами й спалювання заживо.

2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали. Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей косили з кулеметів на подвір'ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

У Корюківці було спалено майже все, збереглись тільки десять цегляних будинків та одна церква. Жителів сусідніх населених пунктів залякували, щоб вони не надавали допомогу корюківцям.

Вцілілі корюківці сховалися або втекли в ліс; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку. 9 березня німці повернулися до Корюківки та спалили їх заживо.

В результаті каральної акції в Корюківці було знищено близько 7 тисяч мирних жителів, спалено 1390 будівель. 5612 жертв масового вбивства залишаються невпізнаними. Корюківка була практично повністю спалена, населення, яке тут проживало, винищено.

За даними історика Дмитра Вєдєнєєва, заснованими на радянських документах, а саме акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці (від 17 грудня 1943 р.), масове вбивство було скоєно СС і українським підрозділом шуцманшафту. Кількість виконавців цього військового злочину становить 300–500 осіб.

Керівництво Українського інституту національної пам'яті зробило запит щодо відомостей про безпосередніх винуватців Корюківської трагедії до архіву Федеральної служби безпеки Росії. В офіційному листі ФСБ РФ зазначається, що масові розстріли мирного населення, знищення населених пунктів Чернігівщини та інші військові злочини на території області з жовтня 1942 до вересня 1943 року здійснювали військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командуючого групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана, 1895 року народження, уродженця Будапешту. Загалом на Чернігівщині угорські частини взяли участь у знищенні до 60 тисяч мирних мешканців. Наказ про виконання каральної акції віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєра Бруно Франц, 1888 року народження, родом з німецького міста Касселя.

Чернігівські історики С. Павленко й С. Бутко вважають, що диверсанти могли врятувати бодай частину мешканців Корюківки від смерті, однак зумисне не зробили цього.

Відповідно до офіційних даних, на початку 1943 року з'єднання першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У О. Федорова налічувало 12 загонів загальною чисельністю 5,5 тисячі бійців; більшість із них базувалася неподалік Корюківки, у сусідніх селах. За підрахунками істориків, кількість карателів, відряджених на «акцію відплати», становила приблизно 300–500 осіб.

«Не було команди. Ми тільки спостерігали», — хвалився по війні один із сталінських героїв.

Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Можна лише здогадуватися, що, провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Піднімати український народ на боротьбу проти окупантів».

Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася сталінськими загонами, бо було вигідно, щоби відбувалось якнайбільше звірств з боку німецької адміністрації. Усі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 чоловік, і цього наказу вони невідступно дотримувалися. А підпільники та партизани, вбивши німця, навіть не прикопували трупа. Таке часто траплялося просто в населених пунктах, після чого гітлерівці відразу розстрілювали мирних людей, село спалювали. За задумом Москви, населенню України потрібно було довести, що Голодомор 1932–1933 років, розстріли 1930-х — це так собі, а німецький режим набагато жахливіший.

Гітлер, зі свого боку, вважав, що партизанська війна дає змогу виявляти «небажані елементи», які слід знищити. Відповідно до планів рейхсфюрера СС Гіммлера, кількість слов'янського населення мала зменшитися до 30 мільйонів.

Знищення за два дні (1-2 березня 1943 р.) німецькими загарбниками та їхніми союзниками понад 6800 мирних жителів с. Корюківка на Нюрнберзькому процесі названо наймасштабнішою трагедією у Другій світовій війні. Однак, ця подія — величезна рідкість у працях про війну. Згадок про це не знайти в підручниках.

У 1977 році, за часів СРСР, у місті  було встановлено меморіальний пам'ятник з граніту з офіційною назвою «на честь героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам». Отже, трагедію Корюківки продовжували замовчувати. Автором меморіалу є відомий український скульптор Інна Коломієць. Перед пам'ятником влаштували «вічний вогонь».

Нині, у незалежній Україні, у місті Корюківка пам'ять про загиблих під час трагедії 1943 року вшановують перед цим же пам'ятником. На ньому зображені постраждалі мирні жителі: жінки, діти, старі люди. У Корюківці встановилась традиція покладання квітів до меморіалу молодятами.

Зусиллями науковців Інституту історії України НАНУ, Українського інституту національної пам’яті (УІНП), Чернігівської ОДА, Корюківської РДА, доброчинних людей видано такі дослідження про Корюківську трагедію:

  • «Україна: Хроніка ХХ століття. Роки 1941–1943» (Київ, 2005), де по днях зафіксовано всі злочини нацистів на території колишньої УРСР;[2]
  • науково-документальне видання «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» (Чернігів, 2010 р.), накладом 500 примірників;
  • «Мартиролог встановлених прізвищ жертв Корюківської трагедії 1943 року» (Чернігів, 2011);
  • Довідник-збірник "Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни: Матеріали Міжнародної наукової конференції, м. Корюківка, 14 грудня 2011 р. (Чернігів, 2012);
  • «Спалені села України (1941–1944 рр.). Анотований покажчик» (Київ, 2012). У виданні йдеться про близько 670 знищених селищ, подано довідки про 544 з них;
  • «Спалені села Чернігівщини. Збірник документів і матеріалів» (Чернігів, 2012);
  • «Війна. Окупація. Пам'ять: Примусові робітники з України в окупованій Європі. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, 27 вересня 2012 р.» (К., 2012).[7]

2 березня 2013 року виповнилося 70 років з дати трагедії. Указом Президента України № 925/2011 було передбачено заходи для вшанування пам'яті жертв цього військового злочину.