Всім нам знайомі ті страшні дитячі відчуття, що приводили нас до величезної паніки і відчаю, коли наші батьки не приходили додому в звичний час, затримуючись десь в гостях або на роботі. Страх охоплював нас, тривожні думки нав'язливо лізли в голову, ми відчували власне безсилля і глибоку самотність від усвідомлення того, що мама або тато можуть більше ніколи до нас не повернутися. Нам залишалося тільки чекати і, метушливо поглядаючи на годинник, рахувати хвилини до довгоочікуваного приходу батьків.

Ще будучи дітьми, ми чітко усвідомлювали, що лежало в основі цього найглибшого занепокоєння - страх смерті, страх можливого розлучення назавжди зі своїми рідними людьми приводив нас до заціпеніння…

З віком у більшості людей ставлення до смерті не змінюється. І більше того, керуючись цим одвічним страхом, багато-хто починають поспішати жити, боячись не встигнути вдосталь насолодитися усіма благами цивілізації. У залежності від душевної організації людини цей поспіх проявляється по-різному. Хтось поспішає віддатися владі всіляких спокус (численні любовні контакти, регулярні вечірки, експерименти з алкоголем, сигаретами тощо), хтось відчуває неймовірну тягу до матеріального - красивий одяг, дорогоцінні прикраси, гроші, наявність квартири, машини, яхти... Це хвороблива залежність від предметів матеріального світу.

Люди більш високорозвинені інтелектуально відчувають іншу потребу. Усвідомлюючи, що їхнє перебування на цій землі обмежене часовими межами, вони всіляко прагнуть увічнити себе, привносячи до навколишнього світу свою користь, реалізуючи себе як особистість. Мова йде не про великі подвиги і самопожертву в ім'я порятунку світу. Зовсім ні! Все набагато простіше - можна бути талановитим педагогом, лікарем від Бога, мудрим наставником для інших людей. Можна створювати прекрасні витвори мистецтва, виражати себе через музику, живопис, літературу - і тим самим приносити радість оточуючим, наповнювати їхні серця почуттям прекрасного. Чим би людина не займалася, вона може реалізувати себе у своїй улюбленій справі, її будуть пам'ятати, цінувати і поважати за її заслуги не лише за життя, але й після смерті.

Окремої уваги заслуговує прагнення реалізувати себе в цьому житті не за допомогою себе самого, а з допомогою власної дитини. Справді, для багатьох людей, які не ставлять перед собою великих над завдань, найдоступнішим і природним способом увічнити себе стає дитина. На жаль, ця мета далеко не завжди підкріплюється благородними мотивами: виховати сильну і самостійну особистість, передати дитині всі найкращі знання, життєві цінності, що сприятимуть її розвитку, стати мудрим наставником і вірним другом, в будь-який момент готовим подати руку допомоги, знайти вихід із непростої ситуації…

У переважній більшості випадків відбувається зовсім протилежне. У міру дорослішання діти «нагороджуються» своїми батьками усілякими обов'язками. Чим старшою стає людина, тим частіше ловить вона себе на думці, що постійно перебуває у великому боргу перед тими, хто породив її на цей світ.

Для таких батьків діти стають головним способом для самореалізації (самоствердження), способом залишити свій слід у цьому світі. Народження дитини та її виховання - це, безумовно, великий труд, благородна мета і, можливо, для когось це і є головне призначення, тобто життєвий план. Далеко не кожному батьку вдається реалізувати себе в ролі батька чи матері. Найбільшу помилку, яку вони роблять, - це ставлення до своєї дитини, як до несамостійної і залежної від них людини. Багато батьків, які не змогли або не захотіли реалізувати себе у своїй улюбленій справі і, як наслідок, не залишили про себе спогадів для наступних поколінь, жадають цього визнання від своїх дітей. Вони хочуть, аби діти вважали їх своїми авторитетами. Вони намагаються тим самим увічнити себе у своїх дітях, яких вони ототожнюють із собою, вважають своєю частиною і відмовляються визнавати їхню індивідуальність, їхній власний шлях розвитку, їхні помилки і недоліки.

Все той же страх смерті, як це не парадоксально, «поганяє» батьками, котрі прагнуть таким чином увічнити себе у своїх дітях, онуках, правнуках... Своїх дітей батьки ототожнюють з собою, вважають їх своєю частинкою і відмовляються визнавати їх власний шлях розвитку, їхнє право на індивідуальність, їхні помилки і недоліки. Подібний випадок дуже добре описаний у книзі американського психотерапевта Ірвіна Ялома «Вдивляючись у сонце. Життя без страху смерті». Ситуація, що склалася з однією з його пацієнток на ім’я  Сьюзан є примітною ще й тому, що ця жінка змогла реалізувати себе в професійному плані, вона домоглася успіху в житті, стала підприємцем, всупереч несприятливим відносинам зі своєю сім'єю.

Однак її власний син, в якого вона вклала дуже багато життєвих сил, материнської турботи та любові, зв'язався з наркотиками і потрапив до в'язниці. Відразу розтанули всі її плани, які вона будувала з приводу успішного майбутнього своєї дитини. Складалося відчуття, що її власне життя цілком і повністю залежить від його успіхів. Коли жінка почула з вуст психотерапевта про те, що багато батьків прагнуть продовжити своє власне життя за рахунок дітей, її спіткало прозріння. Вона зізналася, що її син Джордж саме й був для неї тією запорукою вічного життя. Вона неодмінно хотіла, щоб він досяг успіху (так, як його досягла вона), і тому безрадісна доля її сина зовсім вибивала її з колії.

Ця хвороблива залежність батьків від дітей з роками лише посилюється. Бажання увічнити себе у своїх нащадках стає тим сильнішим, чим ближче людина підходить до фінішу життя.

Як знати, якщо б не цей страх смерті, що маніпулює вчинками та емоціями людей, можливо, все було б набагато простіше - не було б залежності, переживань, душевних розладів від усвідомлення того, що ти йдеш із життя і нічого після себе не залишаєш...

Давайте на час перенесемося з реальності в ідеальний світ, де ніхто й ніколи не вмирає. Адже чи не про це мріє більшість людей, які населяють планету Земля?

Тільки уявіть, як було б здорово вічно жити, займатися своєю улюбленою справою, приносити користь суспільству і при цьому нікуди не поспішати.

Але якщо бути об'єктивним, чи всіма людьми керують виключно благородні мотиви, чи всі прагнуть до особистісного й духовного розвитку, хочуть бути корисними, займатися своєю улюбленою справою, жити в гармонії зі своїми рідними і близькими?

Одиниці. Інакше як пояснити таку сумну статистику: лише 5 відсотків сімей, на думку психологів, воістину щасливі й гармонійні. Решта 95 -  до таких не належать. Практично та ж сама картина спостерігається і в сфері самореалізації: близько 5 відсотків людей досягають успіху в житті, але не за рахунок і не на шкоду іншим людям, а навпаки - з урахуванням особистих інтересів і потреб оточуючих.

Безумовно, ті й інші належать до числа тих, хто зміг виконати свою місію на цій землі, дуже часто такі люди по-філософськи ставляться до смерті, сприймаючи її як благодійність, потужний стимул для реалізації своїх ідей, бажань і прагнень.

І справді, якщо б не було фізичної смерті, то не було б і духовного розвитку. Люди б не прагнули увічнити себе у серцях своїх близьких, відпала б потреба залишати після себе слід у житті, не було б цього всепоглинаючого страху прожити життя даремно, марно. Саме швидкоплинність часу, кінець фізичного існування таїть у собі великий зміст, іменований «життєве призначення».

Смерть як даність повинна сприйматися нами як потужний позитивний імпульс, стимул до життя, більш насиченого, повноцінного, досконалого і, зрозуміло, більш щасливою.