У більшості випадків тіло після бальзамування повертають до будинку, а в невеликих містах і селах бальзамування проводиться прямо на дому. Франція, я б сказав, поволі виходить із середньовіччя, але деяким селам належить пройти ще довгий шлях, перш ніж туди дійдуть сучасні підходи й методи.

Я живу на півдні Франції, у симпатичному районі, недалеко від знаменитих французьких виноградників. Район став батьківщиною уславлених на весь світ марок коньяку, а також відомий своїми делікатесами.

Згідно з законами Франції, після смерті близької людини родичі повинні викликати лікаря. Немає значення – людина померла вдень чи вночі. Лікар встановлює причину смерті, виписує довідку про смерть, щоб вже вранці у міській ратуші можна було оформити всі необхідні папери. Чиновників вночі не будять, а їхній офіс відкривається з 9-ї ранку. Потім звуть сусідів, які й допомагають обрядити покійного. Після цього родина збирається, щоб обговорити похорони. Для родичів не має значення - день або ніч - час перестає існувати для сім'ї до самого часу похорону. Зазвичай звістка про смерть і приготування до похорону будять усе село.

У районі Коррез, звідкіля я родом, родина організовує все: некролог у газетах, церковну службу (іноді священика також піднімають прямо серед ночі), замовлення труни. У більшості випадків труни виробляє місцевий тесляр, який повинен кинути всі свої справи, аби виготовити труну.

Більшість похоронних директорів у сільській місцевості - нащадки місцевих теслярів, котрі виготовляли труни для своїх сучасників вручну. Їм самим доводилося обміряти покійного, а потім робити труну вже за міркою. Але часи змінюються, і ці дні уже в минулому. Нормою стали стандартні труни - досить прості й без особливих надмірностей.

Якщо родичі ухвалили рішення забальзамувати тіло і викликали фахівця, бальзамувальнику часто доводиться долати шлях у 40, 50, а то й 100 кілометрів. Мені часто доводилося їздити й за 120 км. Коли рано вранці бальзамувальник приїжджає до будинку покійного, там ніхто ще не лягав, і всі чекають на нього з філіжанкою кави. Лікар також чекає приїзду бальзамувальника, щоб передати свій пост і повернутися до теплого ліжка. Якщо родичі ще не вдягнули покійного, як це буває в 99 випадках із ста, то цим також доведеться займатися бальзамувальнику. Йому також доведеться змінити й постіль. Все повинно виглядати гідно, аби наступного дня сусіди змогли прийти попрощатися з покійним.

Перед початком бальзамування доведеться визначити відстань від кімнати, де бальзамувальник буде працювати, до ванної і туалету. Йому знадобиться вода для змішування розчинів і обмивання тіла. За законом, у Франції кров та інші відходи бальзамування заборонено зливати до загальної каналізації, тому бальзамувальнику нерідко доводиться возити з собою в машині 10-15 літрів крові впродовж усього дня, поки він не добереться до місця, де можна утилізувати відходи. В інших країнах, наприклад, у Німеччині, Англії, дренаж крові здійснюється безпосередньо до каналізації.

Коли бальзамувальник починає роботу з тілом, можна бути абсолютно впевненим, що хто-небудь обов'язково постукає в двері, щоб дізнатися, чи все в порядку, і чи не потрібна допомога. Хто-небудь обов'язково захоче увійти саме тоді, коли бальзамувальник використовує троакар - велику голку для видалення рідини з черевини. Тому я завжди прикриваю його рушником. Навіть після 20 років практики мене цей стукіт у двері дуже лякає, я просто підстрибую від несподіванки. Якщо у вас слабке серце, ремесло бальзамувальника у Франції не для вас.

Після бальзамування зазвичай всі щасливі, включаючи і самого бальзамувальника, котрий зможе, нарешті, дістатися дому. Зрозуміло, якщо родина не принесе пляшку Ніоля, знаменитої домашньої настоянки, яку часто виготовляв сам покійний. Родичі завжди пропонують стаканчик бальзамувальнику, і навіть якщо в голові у мене тільки одна думка -  як дістатися до ліжка - я не зможу залишити їх, не прийнявши їхньої пропозиції. Тому я сиджу з ними і по ковточку п'ю настоянку, адже, врешті-решт, ці люди довірили тобі свою близьку людину. Вони хочуть поговорити про покійного, тому той час, який я проведу з ними, багато означає для них.

Потім розпочинається робота з паперами. Найгірше, що у Франції немає двох міст з однаковими законами і правилами. У селах більшість паперів оформляють в муніципалітеті. Там реєструють смерть і вважають свою справу зробленою. Що ж до дозволу на бальзамування і відповідних паперів, то в деяких селах і не знають, які потрібні папери. У містах загалом все по-іншому. Нічого не можна робити, не отримавши дозволу родичів. Представник місцевого органу влади перевіряє свідоцтво про смерть, дозвіл на бальзамування і повідомляє місцеву поліцію. Поліція приїжджає до будинку перевірити роботу бальзамувальника, переконатися, що він бальзамує саме те тіло, і що він дотримується всіх формальностей. Найчастіше поліцейський заходить просто погомоніти, проте сім'ї таки доведеться заплатити за його короткий візит. Залишається загадкою, чому поліція має право судити про нашу роботу, якщо поліцейські абсолютно нічого цього на цьому не розуміються.

Забальзамоване тіло буде лежати в будинку протягом 3-4-х днів. Потім звуть тесляра. Тесляр заявляється із записником та простеньким каталогом, в якому представлені труни, внутрішнє оздоблення, ручки та інші аксесуари. Коли труну вибрано, настає час головного рішення: де буде лежати тіло під час прощання - в ліжку чи в труні. У 90-та відсотків випадків у тесляра немає готової труни, тому покійного залишають у ліжку.

Родичам доведеться пережити виснажливі 3-4 дні, протягом яких люди будуть постійно приходити і йти, повторюючи одне й те ж раз по раз. Приходять друзі, сусіди, щоб висловити свої співчуття (і заодно подивитися, у якому стані будинок). Навіть мер міста може завітати на похорон. Він втратив одного виборця. Цей жест люб'язності може додати йому голосів на наступних виборах.

Нарешті настає великий день. Похоронний директор закриває труну за кілька хвилин до того, як процесія вирушить до церкви. Зазвичай виникає питання, яке не було вирішене раніше - хто понесе труну? Як тільки рішення прийняте, труну спускають вниз сходами, і розпочинається галас і метушня. Труна занадто довга, її заважко проносити поворотами. Родині доводиться витримати весь цей гуркіт і крики, допоки труну спускають вниз. Багатьом членам сім'ї може здатися, що покійний за життя був набагато тихішим…

Труну, практично не пошкодивши (о, диво!), нарешті завантажують до фургона. У фургоні зовсім недавно возили дошки та інші матеріали і забули прибрати в кузові перед похоронами. За французькими нормами, на похоронах повинен використовуватися спеціальний транспорт для перевезення труни на кладовище, але правила для того й існують, щоб їх порушували.

З церкви труну везуть до місцевого кладовища. Зазвичай кладовище близько, і туди можна дістатися пішки. Йти за труною - це спосіб вшановувати. За фургоном слідує священик, близькі, родичі, друзі, сусіди. Перед похованням в могилу промовляють останню молитву, а труну зазвичай опускають у сімейну могилу. Сусіди, перш ніж піти, обов'язково заглянуть в могилу, сподіваючись побачити щось екстраординарне. Не буду заглиблюватися в подробиці, намагаючись пояснити, що саме вони могли б побачити, а тим більше описати запах, який виходить з могили від попередніх поховань, оскільки раніше небіжчиків бальзамували рідко. Нарешті, після 3-4-х днів сильного стресу, і, можливо, навіть із полегшенням, всі нарешті прямують по своїх домівках.

Філіп Дюбрессон, дипломований бальзамувальник

 

У продовження теми:

сторінки світової історії бальзамування

У своїй глибокій скорботі людина завжди прагнула зупинити час, увічнити пам'ять про померлого. Це прагнення, породжене стражданням і любов'ю, шукає виходу і вираження. Приголомшливі музичні реквієми, поетичні епітафії, мальовничі портрети створювалися в трагічні дні життя творців. Саме мистецтво портретного живопису, для якого характерна яскраво виражена схожість із конкретною людиною, сходить до фаюмських портретів Стародавнього Єгипту. Ці заупокійні живіписні портрети писалися воском на дошці (у ранній період, що належить до першого століття до нової ери, - на полотні), а потім їх вставляли в бинти мумії на місці обличчя. Завдяки малій хімічній активності воску, його вологостійкості ці посмертні портрети протягом багатьох століть зберігали свіжість кольору, щільність і фактуру шару фарб. Вперше їх знайшли археологи в Єгипетській оазі Фаюм більше ста років тому - у 1887-му році. Кілька таких портретів зберігаються в Пушкінському музеї Російської Федерації, найбільш відомий з них - "Юнак у вінку", що створений у II столітті нашої ери. Мистецтво стародавніх художників і бальзамувальників, які разом працювали над збереженням зовнішнього вигляду сучасників, зберегло їхні особливості. І через два тисячоліття можна побачити, якою була людина не взагалі, а цілком певною і конкретною.

Стародавні єгиптяни «благоговійно» ставилися до тіла померлого, вони намагалися зберегти його, зберегти від руйнування якомога довше, «щоб душа не блукала світом», - така уява відповідала їхнім релігійних віруванням. У записках історика й етнографа графа Кайло читаємо: «Єгиптянин був би страчений, якби посмів вчинити мертвому хоча б малу образу». Не тільки у єгиптян, але й у древніх персів, ассирійців, споконвічних народів Південної Америки в їхніх культах поклоніння предкам - знатним одноплемінникам - пам'ять про них була нерозривною з дбайливим, любовним ставленням до їхнього зовнішнього вигляду. Релігійно-містичний прояв цих почуттів втілився у мистецтві бальзамування померлих, що видається незбагненним через відсутність у стародавніх людей анатомічних знань. Вражає, як народи стародавнього світу, не володіючи необхідною інформацією в галузі природничих наук, фізики і хімії, могли забальзамувати тіла покійних так, що вони пролежали в кам'яних трунах протягом багатьох тисячоліть, зберігшись до наших днів.

Першим бальзамувальником, за давньоєгипетськими переказами, був Анубіс (він же пізніше - Осиріс) - бог і покровитель померлих, цар загробного світу. Його ім'я згадується у всій заупокійній єгипетської літературі, згідно з якою однією з найважливіших функцій Анубіса була підготовка тіла покійного до бальзамування та перетворення його на мумію. Анубісу приписується покладання на мумію рук і перетворення небіжчика з допомогою магії на ах (на «просвітленого», «блаженного»), котрий оживатиме завдяки цьому жесту.

Особливості єгипетської культури дивні для європейців. Навіть стародавнім грекам Єгипет здавався країною чудес з її похмурими святилищами, величезними кам'яним статуями богів, висіченими зі скель, сфінксами, величезними пірамідами, мавзолеями, гробницями і муміями.

Першими з європейців спробували розгадати таємницю єгипетських мумій французькі вчені Шампольйон і Рупе - учасники Наполеонівської експедиції. У багатотомних працях цієї експедиції знаходимо перші відомості про загадкових мумій, віднайдених у єгипетських пірамідах, та про методи їхнього бальзамування. Наприкінці 1799-го року була зрозуміла писемність Єгипту, що складається із більш ніж трьох тисяч знаків. У руках вчених з'явився ключ, за допомогою якого можна було проникнути в глибину історії, прочитавши написи на гробницях і мавзолеях.

Знаменитий російський біолог Д. Виводцев, який жив у минулому столітті, відзначає, що єгиптяни артистично бальзамували тіла померлих і жоден народ світу не міг змагатися з ними в цій галузі. Російський вчений вказує при цьому, що, незважаючи на численні дослідження, невідомі всі речовини, які застосовувалися єгиптянами задля збереження тіл померлих. У своєму прагненні протистояти руйнівним силам природи вони зверталися до природних засобів, вишукуючи все нові можливості, удосконалюючи протягом багатьох століть мистецтво збереження нетлінними своїх дорогих небіжчиків, несвідомо прокладаючи шлях сучасній анатомічній техніці та сприяючи її розвитку.

Процес бальзамування у стародавніх єгиптян був дуже тривалий і складний. Майже всі дослідники описують цей процес із двох давніх джерел: за Геродотом і Діодором Сицилійським. Не завжди їхні дані сходяться як щодо самої техніки, так і щодо застосовувалися речовин і часу їхнього впливу. Так, за Геродотом, занурення тіла померлого до натрону - складного розчину, що містить калій хлористий і сірчистий натрій, вуглекислий калій і вапно, - відбувалося протягом 70-ти днів, а за Діодором – протягом лише 30-ти. З одного джерела ціна бальзамування першої категорії, до якої вдавалися найзнатніші й найбагатші, називається більш ніж на третину дорожчою, ніж іншими. У дослідженні доцента Киргизького університету Б. Ярославцева повідомляється, що спосіб бальзамування за першою категорією коштував у Давньому Єгипті дорого, що існувало чотири категорії бальзамування. Друга коштувала вже вдвічі дешевше, а четверта була доступна навіть для найбідніших єгиптян.

Домовившись про ціну, родичі разом з друзями, знайомими і так званими плакальницями вносили померлого у двір храму. Всі етапи бальзамування супроводжувалися ритуальними дійствами, плачами та церемоніями. Бальзамування першої категорії відбувалося з розкриттям порожнини, що промивалася пальмовим вином і квасією, заповнювалася воском, писифальтом, асфальтом з берегів і з дна Мертвого моря. Після занурення в натрон, просушування, тіло натирали магічними оліями, щедро посипали порошком із пахощів і перекладали до розчину з меду і смол на 20 днів. Одягали сорочку, яка зашнуровувалася позаду, і 15-20 разів бинтували шовком, просоченим смолами. Для цього потрібно до 1000 ліктів шовку, тобто близько 500 метрів. Руки бинтувалися окремо, а ноги разом. Обличчя покривалося цілим шматком шовку і размальовувалося. Дуже багатим небіжчикам на обличчя накладалася золота або срібна маска-портрет. Для пізнішого періоду був характерний портрет на дошках на місці обличчя - так званий «фаюмський» портрет.

Забинтоване тіло лакували під час бальзамування як першої, так і другої категорії (друга, нагадаємо, здійснювалася без розтину порожнини). Для обгортання тіл бідняків замість шовку використовувалося полотно, їхні мумії закопували в пустелі без труни (саркофага). Багатих єгиптян ховали в мавзолеях або в спеціально заздалегідь заготовленій кам’яній могилі в дубових або кам'яних саркофагах. Часто саркофаги вкладалися один в інший, іноді їх було до восьми. Причому для найславетніших єгиптян, для фараонів їх виготовляли з чистого золота і прикрашали дорогоцінним камінням. Наприклад, саркофаг фараона Тутанхамона був золотим і важив 4 з половиною центнера. Саркофаги утворювали непроникний футляр, але це було швидше даниною розкоші, а не необхідністю герметизації задля збереження останків. Природні умови Єгипту з його сухими грунтами, що добре вентилюються, містять мінеральні й вапняні пласти, сприяюли муміфікації. Мистецтво бальзамування виникло і розвивалося там за «підказкою» самої природи. У єгипетських пустелях, пісковиках, що обвіваються сухим вітром, часто спостерігалося виникнення мумій природним шляхом. Так, виявлені висохлі тлінні останки людей з караванів, які заблукали в пустелі, а також загиблих без їжі і води. Аскетичне життя єгипетських бідняків давало змогу після їхньої смерті бальзамувальникам витрачати менше зусиль задля забезпечення збереження їхніх останків. Це спостереження підтверджує і той факт, що після битви римлян з персами через багато років на полі бою знаходили мумії персів, тоді як тіла убитих римлян, огрядних і більше забезпеченими різноманітною їжею, не збереглися зовсім.

Дослідники також відзначали, що в Єгипті не бальзамували тіла померлих дітей, вважаючи їх безгрішними. Лише одного разу, як описує граф Кайло, була знайдена мумія маленького мемфіського принца.

Ці уявлення єгипетських жерців, лікарів, бальзамувальників про взаємозумовленості гріха і тлінності дещо близькі російській православній свідомості з її поклонінням святим мощам - нетлінним останкам, прощею з «припаданням» заради зцілення до раки преподобних Сергія Радонезького, Діонісія Глушицького, інших особливо шанованих в народі святих, традицією довгого прощання з покійними отцями церкви. Відомо, що протягом восьми діб стояла труна з тілом преподобного Серафима Саровського в Успенському соборі Дивеєвського монастиря. У ніч з 12 на 13 серпня 1783-го року відійшов у інший світ єпископ Воронезький Тихон Задонський, а відспівування і поховання (і це відомо достеменно) відбулося аж 20-го серпня.

Стародавні римляни залишали для оплакування тіла померлих на 8-9 днів, натираючи їх запашними маслами та запашними бальзамами. У римлян був спосіб бальзамування, який археологи і біологи знаходять досить досконалим, але його секрети не дійшли до наших днів.

Для стародавніх греків бальзамування покійних не було характерним, однак і вони вдавалися до нього у виняткових випадках для дуже знатних людей.

Але далеко не всі народи прагнули зберегти тіла померлих, вважаючи це запорукою їхнього майбутнього воскресіння. Наприклад, народи арабського Сходу, Середньої Азії, Індії, Кореї, Китаю, Монголії, Калмикії та інших, які сповідують іслам, буддизм та індуїзм, зовсім по-іншому розуміли смерть і загробний шлях людини. Коран і Шаріат не схвалювали бальзамування, вважаючи цей обряд язичницьким. Немає бальзамування і в іудейській культурі.

Зрозуміло, що за своїми релігійними поглядами такі народи не могли створити свого напрямку в мистецтві бальзамування. Але й ці давні народи в деяких випадках таки вдавалися до нього, про що свідчать як книги, так і археологічні знахідки. У розділі 50-му книги Буття: після смерті Якова, нареченого Ізраїлем, «Йосип упав на обличчя батька свого, та й плакав над ним і цілував його. І звелів Йосип слугам своїм лікарям забальзамувати батька його, і лікарі набальзамували Ізраїля. І йому сповнилося сорок днів; бо стільки днів відводиться на бальзамування». (Тут ми зустрічаємося з третьою, після Геродота і Діодора, біблійної версією щодо термінів бальзамування). Перед смертю Яків заповідав поховати його з батьками своїми у землі Ханаанській. Далі в цьому розділі детально описуються похорони, 70-денне оплакування в Єгипті, довгий шлях на батьківщину, прощання - як щось дивне, особливе, незвичайне, невластиве даній культурі. Тут виявляється сильний вплив культури краю, яку Йосип сприйняв з юності, будучи в сімнадцять років проданим братами ізмаїльським купцям, котрі везли верблюжим караваном до Єгипту бальзам і ладан. Наприкінці 50-го розділу повідомляється, що Йосип також, як і його батько просив перед смертю: «Винесіть звідси кості мої». І далі: «І помер Йосип ста десяти років. І набальзамували його, і поклали до ковчегу у Єгипті» для відправки на батьківщину.

У арабів в їхніх письмових джерелах, природно, немає згадок про бальзамування покійних. Не міститься їх і в медичних трактатах великого Авіценни, хоча філософське обґрунтування його «Канон лікарської науки» базується на ідеї Аристотеля й частково неоплатоників. Однак іслам у ті часи мав уже трьохстолітню історію і визначальний вплив як в Ірані, так і в усій Середній Азії. Відсутність відомостей про бальзамування в письмових джерелах мусульманських народів не означає, що на практиці воно не здійснювалося. Так, в усипальниці династії Тимурідів у самаркандському мавзолеї Гур-Емір під час відкриття в 1941 році труни засновника династії Тамерлана, як свідчить відомий антрополог, археолог і скульптор М. М. Герасимов, відчувався сильний запах камфори, ладану, каніфолі, ароматичних смол, що тримався потім протягом тривалого часу, а це безсумнівно означає - проводилося бальзамування.

Могила сина Тимура Шахруха знаходилася у такому місці мавзолею, яке двічі заливалося водою. Незважаючи на те, що затоплення вкрай несприятливе задля збереження останків, на них були виявлені навіть м'язові тканини. Відомо до того ж, що Шахрух помер 1447-го року в Гераті. Довгий караванний шлях з Герата до Самарканда - до усипальниці Тимурідів тіло покійного не витримало б без бальзамування.

Таким чином, у XIV-XV століттях в Середній Азії бальзамування тіл померлих правителів, хоча й далеко не завжди, але все ж проводилося. У ті часи, як і раніше, впродовж всього періоду Середньовіччя рідко здійснювалися спроби збереження останків навіть великих людей і в Європі. Щоправда, відомо про бальзамування тіл деяких французьких королів. Бальзамувальники називають цей період алхімічним, вважаючи його другим слідом за релігійно-містичним. Причому, якщо до першого вони й сьогодні ставляться з великою увагою і повагою, вивчаючи його можливості, освоюючи у сучасній практиці все корисне, що вдається перейняти, то другий найменш цікавий для науки і практичного застосування. Так як середньовічні алхіміки шукали нові способи бальзамування без жодного логічного і наукового сенсу, хоча й не шкодували для цього ні сил, ні часу, ані коштів.

З настанням XVIII століття мистецтво бальзамування міцно стає на наукову основу, спираючись на досягнення хімії, фізики та біології. У Європі в той час працювали в цьому напрямку відомі вчені Понтер, Палентано, Шассе, Гональ, Трончіні та Лясковський. Досвід перших російських анатомів Щепіна, Протасова, Мухіна та інших не збережено, так як не збереглося їхніх записів.

У Царській Росії точні описи з бальзамування з'явилися у XIX столітті. Це, зокрема, керівництво з хірургії бальзамування академіка І. Буша, написане 1831-го року, праці основоположника топографічної анатомії-професора І. В. Буяльского. Цікаві, що вносять новий внесок у розвиток науки монографії вдавалося не завжди опублікувати відразу, за життя авторів. Так, одночасно з І. В. Буяльским і В. Грубером працював над створенням власних препаратів та прийомів їхнього введення професор Харківського університету О. Венедиктов. Він застосовував скипидар, мед і віск, використовував у своїй практиці метод обмотки бинтами, змоченими в розчині воску, як у давніх єгиптян. А трактат його вдалося надрукувати лише в наприкінці століття професором  М. Поповим, який і сам відомий як один із наймайстерніших бальзамувальників свого часу, котрий домігся дуже стійких довготривалих результатів. Багато медиків, його сучасники, захоплювалися виглядом прекрасної молодої дівчини, яку можна було оглянути у вітрині кафедри анатомії: у хвилях рожевого газу вона була надто схожою на сплячу красуню.

Професор М. Попов разом із відомим біологом Д. Зерновим бальзамував тіло покійного російського царя Олександра III у 1894-му році. Довгий час він застосовував розчин хлористого цинку в спирті та карболову кислоту. Він гідно оцінив новий бальзамуючий засіб - формалін, відкритий Блюмом в 1893-му році.

Російські анатоми нерідко працювали разом із європейськими. Так, А. Виноградов докладно описав бальзамування померлого 27 травня 1840-го року геніального скрипаля Нікколо Паганіні.  Поховання його в землі римська католицька церква дозволила провести лише в 1896-му році, тобто через 56 років після смерті. Це свідчить, що більш ніж за півстоліття до відкриття формаліну, ще за довгі роки до нового етапу в розвитку анатомічної консервації, європейська медицина, як і школа Російської Імперії, мали досить вражаючі успіхи.

У 1935-му році в Москві була створена Лабораторія під керівництвом академіка Б. І. Збарського, що за півстоліття свого існування забальзамувала тіла багатьох історичних діячів сучасності. Так, у 1945-му році проводилася робота зі збереження тіл Г. Димитрова у Болгарії і К. Готвальда в ЧССР. У Монголії - тіла Чойболсана. У даний час їхнє збереження припинено з причин, не пов'язаних з науковими та практичними можливостями, так, як і був припинений догляд за тілом Сталіна, забальзамованим і поміщеним до Мавзолею на Червоній площі у березні 1953-го року.

Великим успіхом Лабораторії є збереження тіла першого президента ДРВ Хо Ши Міна в умовах тропічного клімату у саркофазі Мавзолею в Ханої. Більше десяти років в спеціальному тимчасовому саркофазі зберігалося тіло президента Анголи партії А. Нето, який помер у Москві в 1979-му році.

У 1994-му році до Лабораторії звернулися представники Сибірського відділення Академії наук із проханням допомогти в консервації останків мумій з Алтайського поховання. За сприянням до московських бальзамувальників вдаються фахівці різних галузей науки, культури, а також судово-медичної практики, великий їхній авторитет, визнаний сьогодні у всьому світі.