У Західній Африці в одного з племен – догон - зберігся звичай похорону без трупа.

Якщо член сім'ї виїхав з дому і довго не повертається, при цьому його давно ніхто не бачив, то його вважають померлою особою. Плем'я проводить поховальний обряд без трупа.

Але незвичність такої традиції в іншому. Якщо через якийсь час ця людина повертається до свого села, її ніхто просто не помічає, до неї ставляться як до небіжчика. Причому абсолютно нікого не цікавить, за своєю волею, чи ні людина не дала звістку про себе. Винятків не робиться взагалі нікому і скасувати похорон ніхто просто не в праві.

Коли такий горе-мандрівник приходить додому живим і здоровим, ніхто з його сім'ї, навіть дружина й діти, на нього аж ніяк не реагують, роблячи вигляд, що того просто не знають.

Насправді такій людині можна тільки поспівчувати, адже він втрачає одразу все. Тобто все, що у нього було. Бідолаха залишається без засобів для існування і даху над головою, тому що всі його статки (майно, житло тощо) після похорону ділиться між членами сім'ї.

Бідолаху всі ігнорують, він змушений жебракувати і просити милостиню. Але найдивовижніше при цьому - сім'я шанує його дух і приносить до місця поховання дари.

Щось подібне помічено і в інших суспільствах. Людина, яка порушила закони своєї громади, виключається з неї шляхом проведення похоронної церемонії, яка також відбувається без тіла. Проведенням таких помилкових похоронів суспільство дає зрозуміти соплеменнику, що відтепер він стає «соціальним трупом».

Така практика, до речі, поширена серед монахів католицького ордену святого Бенедикта. Коли до Ордена вступає новий член, бенедиктинці проводять своєрідний обряд, що демонструє світу, що прийняв обітницю, померши для світу.

У ортодоксальних євреїв також дотримується звичай одягати траурний одяг, якщо донька або син укладають шлюб з іновірцем.