Природно, одним з головних предметів нашої уваги були монастирські кладовища та похоронні традиції Святої Гори загалом.

На Афоні будь-якому паломнику, який опинився на одному з монастирських кладовищ, не можуть не кинутися у вічі дві дивовижні обставини: перше - навіть при великому монастирі кладовище дуже невелике - всього кілька дерев'яних хрестиків, і друге – «найдавніше» із цих поховань належить до періоду  лише двадцятирічної давнини. Але як таке може бути? Монастирям Афону сотні років. У них жили й помирали тисячі ченців. Де ж їхні могили? Або, крий Боже, живі за якимось високим духовним рівнем міркувань не вважають за потрібне піклуватися про збереження пам'яті своїх покійних братів?..

Насамперед зауважимо, що покійних афонських ченців, як правило, ховають на самому Афоні. Трапляється, втім, що якийсь святогорець в силу тих чи інших обставин живе десь поза Святою Горою - скажімо, десь на афонському обійсті далеко за межами Афону, - і якщо він помирає, то й ховають його зазвичай за місцем смерті. Наприклад, у Москві на Даниловському кладовищі знаходиться шанована віруючими християнами могила афонського ченця Аристоклія (Амвросієва), - багато років він був настоятелем в московському афонському обійсті і, коли помер, був похований у Москві. Але ченця, померлого на самому Афоні, навіть якщо він приїхав колись на Святу Гору з іншої країни, на батьківщину ховати не везуть, а віддають землі в тому самому монастирі, де покійний жив і спочив. Взагалі в традиціях Афону смерть на Святій Горі шанується якимось вищим визнанням праведності покійного, чи навіть нагородою Небес, що забезпечує йому неодмінно порятунок душі. Наш сучасник афонський ієромонах Гавриїл так говорив про це: яка це радість померти на Афоні! Тут Сама Божа Матір зустрічає ченців після смерті, а потім проводить душу покійних через митарства від Землі до Неба...

Похованню померлого на Афоні передує особливий обряд. Покійних святогорців не лише не прийнято мити, але тіло покійного навіть не переодягається в чисту білизну - ченця ховають у тому ж спідньому, яке той, можливо, не змінював місяцями. Зауважимо, що гігієна у мирському її розумінні шанується чернецтвом аж ніяк не душекорисним потягом людської природи, як, приміром, до ласощів. Але це не якась особлива афонська традиція. Це робиться у відповідності із загальними для всіх преподобних правилами. Так в «Послідуванні першочерговому ченців» ми читаємо: «Егда кто от монахов ко Господу отидет, понеже не подобает омываться телу его, ниже видетися отнюд нагу».

Отже, не омиваючи і не переодягаючи, щоб не бачити «отнюд наду» померлого брата, його одягають у схиму, особа покривають куколем, а власне тіло зашивається в рясу. На груди покладається іконка Пресвятої Богородиці. Звернемо увагу, що померлим мирським на груди покладається богородична іконка лише жінкам, а чоловікам - образ Спаса. Але оскільки Афон шанується долею Богородиці, місцем, на якому Вона незримо, але незмінно перебуває, і перша, за повір'ям, зустрічає душі покійних святогорців, то й похоронної традиції тут дотримуються особливої.

Ховають на Афоні, як правило, в сам день смерті і без труни. Це робиться, щоб ніщо не заважало тілу скоріше «піти в землю», і перетворитися на порох земний. Подібне ставлення до поховання ми зустрічаємо в багатьох релігіях і культурах. Зокрема, авраамітичні вірування дотримуються цього правила згідно з обітницею, даною Богом першій людині: «В поте лица твоего будешь есть хлеб, доколе не возвратишься в землю, из которой ты взят, ибо прах ты и в прах возвратишься».

Після виконання статутного молельного правила тіло новопреставленого на руках братії переноситься до місця спочинку, опускається в могилу і засипається землею. В ногах встановлюється зазвичай невисокий чотирикінцевий дерев'яний хрестик, на якому простою фарбою робиться лаконічний напис - ім'я ченця і дата його смерті.

Потрібно зауважити, що афонська могила, сама земля, якій передається тіло померлого, значно відрізняється від того, що є звичним для нас. Мешканцям практично рівнинної країни практично невідомі ті, пов'язані з похованням проблеми, з якими стикаються мешканці Середземномор'я та інших гірських місцевостей. Для нас звичайне середовище, куди поміщується тіло покійного, є найчастіше однорідною м'якою розсипчастою масою: це земля - т.з. гумус - у кращому разі, або пісок, в гіршому - глина. На Афоні нічого подібного немає. Там взагалі відсутній грунт в нашому традиційному розумінні. Афон - це суцільний камінь. Іноді просто цілісний масив, але найчастіше - ломаний, у вигляді каміння і крупного щебеню. Земля на Афоні в дефіциті ще більшому, аніж дерево. Тому й землеробство на півострові практично відсутнє, - для нього немає об'єктивних умов. До речі, колись у давні часи до російського Пантелеймонова монастиря з Росії морем завозили чорнозем, щоб ченці все ж могли започаткувати якісь городи. Під час нашої подорожі нам доводилося бачити при деяких монастирях невеличкі оброблені ділянки: щонайбільше з дюжину грядок капусти та ще кількох баштанних культур. Найбільший город ми зустріли у Великій Лаврі - мабуть, соток п'ятнадцять-двадцять оброблених угідь. І, поза всяким сумнівом, земля для цього городу була також свого часу звідкись завезена, бо навколо Лаври всюди лишень камінь. А сільські дороги, якщо вони часом і не кременисті, однак, не здатні до відродження життя через щільний червоний грунт, що нагадує терту цеглу.

І ось помирає інок у якомусь монастирі. Для нього потрібно викопати могилу. Братії потрібно терміново виконати надзвичайно трудомісткий послух - підготувати новопреставленому місце поховання. Не будемо забувати, що покійного за чернечим звичаям потрібно віддати землі якнайскоріше, бажано в сам день його смерті. Працьовиті ченці починають рити, брязкаючи лопатами, неприступну афонську твердь. Вершок за вершком. А вірніше виймати камінь за каменем, виколупувати брилу за брилою. На пуд каменів ледве випадає жменя піску. Нарешті, могила готова. Зашите в рясу тіло покійного брата акуратно опускають на дно. Але чим засипати могилу? Невже знову навалити каменів і брил?! Зрозуміло, ні. Скількись землі для такої потреби ченці все ж знаходять. Звернемо увагу на дефіцит, зокрема, і могильної землі на Афоні, - ця обставина скоро буде потрібна нам для пояснення інших афонських похоронних особливостей.

Як би там не було, могила засипана землею, влаштований невеличкий насип. Знову ж внаслідок дефіциту розсипчастого ґрунту надто невисокий. І вкопаний хрест на потрібному місці. Але надалі відбувається взагалі вже щось неймовірне, незбагненне для пересічної, незнайомої з афонськими і чернечими похоронними особливостями людини: лише через три роки останки покійного... викопуються і більше вже ніколи не віддаються землі! Тепер про все детальніше.

Померлого і похованого брата на Афоні прийнято старанно поминати: у перші сорок днів всі браття щодня прочитують одні чотки. Тобто ченці читають відповідне правило стільки разів, скільки ланок на їхніх чотках. Також в пам'ять про новопреставленого в монастирі в цей період щодня готується коливо - ритуальна поминальна страва, зварена на основі злакової культури - пшениці, жита, вівсу, рису - з додаванням меду, родзинок та горіхів. І протягом трьох років помер поминається на кожній проскомідії. Якщо ми згадаємо, що літургія в монастирі служиться щодня, це означає, що кожного дня протягом досить тривалого часу за покійного брата виймається часточка з просвирки. Ім'я померлого заноситься до особливої поминальної монастирської книги Куварас (Κουβαράς), в якій зібрані імена всіх покійних ченців обителі від самого її заснування. Наприклад, Куварас Великої Лаври незмінно ведеться і читається в особливі поминальні дні з Х сторіччя!

Та ось спливають три роки. Ченці розривають могилу покійного побратима, обережно відкопують його останки й уважно дивляться: в якому вони стані? Якщо м'які тканини тіла ще не цілком зотліли, могила знову засипається в описаний вище спосіб. Через якийсь час її знову розриють, щоб перевірити стан останків. І так буде доти, поки від покійного не залишаться одні лишень кістки. За афонським повір'ям, тіло, «не прийняте землею», свідчить, що покійний брат був людиною небезгрішною. Тому Небо не поспішає приймати його душу до своєї обителі. Монастир у цьому разі береться ще більш ретельно молитися за свого покійного насельника, і, зрештою, просить прощення його гріхів і очищення душі.

Коли ж браття знаходять в могилі повністю звільнені від зітлілості плоті кістки, - а це при афонському кліматі та з урахуванням особливостей афонського ґрунту відбувається найчастіше приблизно один раз на три роки, - вони витягують їх, і, ретельно промивши у воді з вином, переносять до особливого сховища - так званої кістниці. Ця будова нагадує каплицю і знаходиться зазвичай десь неподалік поза стінами монастиря.

А могила, що звільнилася... уже готова прийняти наступного новопреставленого.

Ось і розгадка, яким саме чином на Афоні вирішується проблема дефіциту землі, і чому на невеликих монастирських кладовищах найдавніших монастирів Святої Гори не так багато могил. А їх і не може бути багато, тому що в місцях поховання там відбувається постійна і небачена в світі ротація покійних: один відлежав своє, і поступається місцем іншому, інший - наступному. І так триває вічно…

Кістниця - це, по суті, склеп. Але особливість цього склепу полягає у тому, що покійні, а точніше їхні останки, там не сховані десь під землею чи в саркофагах, а перебувають на виду: черепи викладені в рядочки по полицях, а інші кістки обережно викладені прямо на підлозі здовж стін, ніби стоси. На черепах завжди написані імена монахів з датою смерті. Ось як описує кістницю Андріївського скиту знаменитий російський письменник Борис Зайцев, який побував на Афоні на початку ХХ століття: «Гробниця Андріївського скиту - досить велика кімната нижнього поверху, світла й порожня. Шафа, у ній п'ять людських черепів. На кожному вказано ім'я, число, рік. Це ігумени. Потім, на полицях інші черепи (близько семисот) рядових ченців, також із помітками. І, нарешті, як мені здалося, найгрізніше: правильними штабелями складені у стоси, мало не до стелі, дрібні кістяки рук і ніг. Зроблено все це ретельно, з тією глибокої серйозністю, яка властива культу смерті. Ось, уявилося, тільки особливого старенького «смертотекаря» не вистачає тут, щоб складати каталоги, біографії чи видавати довідки. А література таки присутня. На стіні висить відповідний твір: «Помни всякий брат, Что мы были, как вы, И вы будете, как мы».

 

Так ченці лежать століттями. По суті, кістниця є їх єдиної братською могилою. На Афоні вважається, що за кольором черепа можна судити про те, наскільки угодний Богові став той чи інший покійний чернець. За повір'ям, черепа праведників мають гарний жовтуватий відтінок, - у них ніби жевріє живий світ, а іноді вони ще й «благо ухають», у безгрішних і тому врятованих ченців - черепа білого кольору, темний же колір свідчить про неподолані поневіряння, які проходить грішна душа покійного. Але таке на Афоні трапляється вкрай рідко.

Афонські кістниці ніколи не зачиняються. Будь-який насельник і в будь-який час може увійти туди і насамоті поміркувати над плинністю буття. Дивлячись у порожні вічниці братів, яких він знав ще живими, або які спочили століття тому, навряд чи хто з ченців не уявить собі, що і його чесна глава колись встане на полицю поряд з іншими черепами, а кістки його будуть покладені зверху на гору кісток раніше упокоєних. Є про що замислитися ченцеві... Але чернець аніскільки не боїться назавжди опинитися у цій похмурій кістниці. Тому що він безумовно знає, що боятися смерті, значить боятися того, чого не існує.

За матеріалами: «Московский справочник ритуальных услуг»